Похмура складка залягла біля губ Думчева. Настала хвилина важкого мовчання. Потім Думчев сказав:

— А все-таки людина вчилася у бджоли-халікодоми. Бджола приготувала цемент. З цементу побудувала оце житло для своїх нащадків. Вапняково-глиниста земля, змочена слиною бджоли, тужавіє на повітрі і тужавіє назавжди! — Думчев майже викрикнув це слово — “назавжди”.

Очевидно, його дуже дійняло моє зауваження про те, що людям нема чого вчитися в халікодоми.

Я мовчав.

Моє мовчання він витлумачив як заперечення. З якимось викликом, не дивлячись на мене, він вів далі:

— Вона, ця скромна бджола-муляр, подарувала людині таємницю цементу.

Я спробував заперечити Думчеву, але він різко перебив мене:

— Стародавня людина була дуже спостережлива. Єгиптянин помітив: халікодома будує своє гніздо на камені з цементу. І будівники єгипетських пірамід звернулися до цементу. В цьому вони наслідували халікодому. Цемент скріпив піраміди назавжди! До наших днів!

— Від деяких пірамід залишилася купа руїн, — заперечив я.

При цьому я чомусь згадав підпис під малюнком піраміди в одному альбомі з історії Стародавнього Єгипту: “Не суди про мене низько порівняно з кам’яними пірамідами, бо мене будували так: глибоко в болото занурювали жердину, потім її виймали та збирали налиплий до неї мул; із цього мулу виготовлено мою цеглу”.

Цей напис одного фараона на піраміді я прочитав уголос Думчеву.

— Знаю, знаю! — сказав Думчев. — Піраміда Асихіса. Хвастощі не допомогли — вона розвалилась. Але розкопки встановили, що для скріплення цеглин єгипетські будівники теж застосовували вапняний в’яжучий розчин — цемент халікодоми. У неї вчилися.

Сергію Сергійовичу, як будували піраміди стародавні єгиптяни — це справа історії. Уже відкрито нові в’яжучі матеріали — портландський цемент, гідравлічний цемент. Цемент дав можливість створити новий будівельний матеріал — бетон. Тепер люди споруджують із залізобетону будинки, великі мости, перекриття… І зовсім не бджола підказала винайдення залізобетону.

Думчев прислухався, він повторював ледве чутно:

— Залізобетон… бетон… “гідрав… не розумію…

— Погодьтеся ж зі мною, Сергію Сергійовичу, — мовив я тихо. — Людині нема чого вчитися ні в цієї бджоли, ні в інших комах— у цих живих машин.

— Що? Як ви сказали?

— Усі ці комахи — живі машини! Нижчі організми!

Який біль спотворив обличчя Думчева! І я зрозумів: гірка образа лягла між нами.

Ми спустилися на землю. Ось і трапилося, сказав я собі: не стримався, завдав болю тій людині, до якої прив’язався ще тоді, коли не знав і не бачив її. Адже я так шукав, ждав зустрічі з нею в цій Країні Дрімучих Трав! Вона врятувала мені життя… І ось я образив її.

Я йшов слідом за Думчевим. Сонце стояло вже зовсім високо. Я весь час поривався сказати, що почуваю себе винним перед ним, але не знав, з чого почати.

Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.

— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.

Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.

Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.

Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!

І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.

Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:

— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…

Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.

Хвилі заливали нас та відносили вбік.

— Хребтоплав поруч! Пірнайте!

І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.

Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.

Ні, це мені не привиділось! Ось і я опинився під прозорим, ніби кришталевим дзвоном.

“Аргіронета! Сріблянка!” — зрозумів я, згадавши все, що читав про підводні аеростати в записках Думчева.

— Дихайте тут вільно, як на землі, — почув я спокійний голос Думчева, коли вмостився поряд з ним на стовбурі.

Я почав роздивлятися. Крізь прозору оболонку терема, в якому ми сиділи, я бачив, як товсті стовбури незнайомих мені підводних дерев тяглися з дна річки, спліталися, переплітались, тремтіли в хисткій воді та зникали десь угорі. Довгі бокові стеблини стелилися за течією, ніби пливли кудись далеко-далеко.

Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.

Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.

Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.

— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?

“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.

Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.

Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.

— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.

Я вдивлявся, роздумував.

— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.

— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:

— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.

Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.

Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.

Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.

Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.