НА ВЕЛИКОМУ ТРАКТІ

Одна з мурашок потягла мене з листка на стовбур, а зі стовбура — прямісінько вниз. Друга мурашка наздоганяла нас. Якби ця друга мурашка, на зріст менша, справді допомагала першій — мені б не минути лиха. Але вся річ в тім, що вона поставила собі за мету перешкоджати своїй товаришці. Вона то забігала наперед і тягла мене назад — вгору по стовбуру, то, стаючи впоперек дороги, підставляла свою спину, щоб прийняти всю вагу мого тіла обов’язково на себе. Всім цим вона дуже заважала великій мурашці. Я швидко зорієнтувався в цьому сум’ятті.

Марк Твен описує, як дві мурашки, знайшовши ногу коника, тягнуть її додому.

“Після якихось зовсім перекручених умовиводів вони беруть ногу за обидва кінці і тягнуть щосили в протилежні боки. Зробивши невелику паузу, вони радяться. Обидві бачать, що щось не гаразд, але що — не можуть зрозуміти. Знову беруться за ногу — результати, як і перше, ті самі. Починаються взаємні докори: одна звинувачує другу в неправильних діях. Обидві гарячкують, і нарешті суперечка переростає в бійку. Вони зчіпляються, починають гризти одна одну щелепами і качаються по землі, поки одна з них не поранить руку або ногу і не зупиниться, щоб полагодити пошкодження. Відбувається примирення — і знову починається попередня спільна і безглузда робота, при чому поранена мурашка є тільки перешкодою. Докладаючи всіх сил, здорова тягне здобич і з нею поранену подругу, яка замість того, щоб поступитися поживою, висить на ній”.

Хто не спостерігав життя мурашок, їх “роботу”!

Були люди, які вважали мурашок високо-організованими тваринами, наділеними майже розумом.

Але має рацію Марк Твен, коли каже про мурашку: “Дивно, як така страшенна шарлатанка примудрилася морочити стільки століть трохи не цілий світ!” І додає: “Мурашка добре працює тоді, коли за нею стежить недосвідчений натураліст, який робить неправильні висновки”.

Але чому ж вантаж все-таки прибуває за призначенням, до мурашника? Лише тому, що кожна мурашка, хоч і заважає своїй сусідці, проте тягне вантаж до рідного гнізда. Отже, якась зернина, що її тягнуть мурашки до себе, посувається по найбільш примхливій кривій, то вперед, то назад, то праворуч, то ліворуч. І весь час ця зернина крутиться і перевертається.

Усе це я згадав, коли мурашки тягли мене кудись, і почав гарячково міркувати: як мені від них відбитися?

Ось одна з мурашок спихнула мене зі стовбура вниз, але я миттю зачепився за якийсь горбочок на стовбурі і негайно-таки витягнув ногу, за яку мене й схопила друга мурашка. Схопила, потягла вгору і тим самим не дала впасти на землю.

Так, щомиті пристосовуючись до недоладностей їхньої “взаємної допомоги”, я “допоміг” мурашкам вельми обережно, дбайливо спустити мене на землю.

Тільки тут я помітив: до кущів, на яких паслися табуни попелиць, пролягав уторований мурашиний шлях. Очевидно, він тягнувся до мурашника. На шляху метушилася сила-силенна мурашок, — вони поспішали до попелиць.

Викрадачі волокли мене добре второваним шляхом. Тут до них приєдналося ще кілька мурашок.

І ось я побачив: за деревами-травами посуваються два великі блискучі жуки. І здалося мені, що вони тягнуть на мотузках червону колоду з велетенськими золотими літерами… “Піонер ЗМ” — прочитав я і подумав: “Тяжкий сон!”

Мурашки підхопили й потягли мене по землі.

“Треба виграти час, — сказав я собі. — Або Думчев повернеться і врятує мене, або я сам щось придумаю”.

Я глянув на своїх викрадачів і не міг не розсміятись. Адже все, що відбувається зі мною, насамперед смішне.

Досить нескладне завдання стояло переді мною: заважати мурашкам, які тягнуть мене до мурашника, і допомагати тим, які тягнуть убік.

І тут почалася веремія. Я допомагав то одним мурашкам, то іншим. Так я побував і біля одного узбіччя дороги, і біля протилежного. Потім знову опинився на мурашиному шляху.

Чим більше мурашки “допомагали” одна одній тягти мене, тим легше мені було заважати їм, я то посувався вперед, то відходив назад, то сідав на чиюсь спину.

Та я розумів: вони тягнуть мене все-таки до мурашника. Тієї миті, коли я опинюсь там, почнуться найстрашніші тортури.

На мить перед моїми очима постав малюнок з однієї старої книжки з природознавства. “Африканські мурашки-кочівники, які нападають на рогату гадюку” — такий був підпис під малюнком, де тьма-тьмуща мурашок знищувала гадюку, що звивалася в корчах.

Так, мені буде не з медом!

Спина боліла, руки були подряпані.

Але що там попереду? Горб-мурашник! Хоч і дуже поволі, та все-таки мене тягнуть до нього. Я був у розпачі.

Я відчув: сили мої в цій грі потроху вичерпувалися. Горб-мурашник був уже близько.

“ЛАМЕХУЗА ВРЯТУЄ!”

Раптом я почув крик:

— Тримайтеся! Хай вас ніщо не дивує!

Це кричав Думчев. Він, очевидно, повернувся і, не заставши мене на місці, поспішив на допомогу.

— Сергію Сергійовичу, що робити?

— Бережіть сили!

— Мурашник… Туди… туди тягнуть!

— Розумію! Бачу! — кричав Думчев. — Нічого, уступіть мурашкам! Однаково мурашника вам не уникнути!

— Там загибель!

Цієї миті мурашки штовхнули мене в інший бік, і я не почув відповіді Думчева.

— Сергію Сергійовичу! Дивіться… Дивіться… Що робити?!

— Ламехуза врятує вас!

— Хто?

— Ла-ме-ху-за! — долинуло до мене.

Я не зрозумів цього слова. Але не до розпитів мені. Думчев кудись зник. Потім він з’явився знову обіч тракту. Довгою палицею він гнав поперед себе якусь руду тварину з довгастою головою і з довгими булавоподібними вусиками.

Дивний жучок! Думчев погнав жучка з узбіччя на дорогу.

. — Це ламехуза? — крикнув я.

— Ні! Це жучок-ощупник. На ламехузу чекайте!

Він штовхнув жучка до мурашок. Вони кинулися на нього.

Думчев крикнув здаля:

— Пробирайтеся ближче до нього!

— Навіщо?

— Пізніше все зрозумієте!

Жучок підставив мурашкам черевце, а сам поплескував вусиками мурашок, і вони відригували йому їжу. Відбувалося приблизно те саме, що я бачив, коли сита мурашка годувала голодну. Одна ватага мурашок за одною накидалася на жучка. Запах ефіру поширювався в повітрі.

Я послухався Думчева і пробрався до жучка. Мурашки кидались до нього, ласували ефірно-ароматичною рідиною, яку він виділяв.

Мурашки забризкали мене дрібними кислими краплинами мурашиного спирту. Це мене врятувало. Лють і завзяття мурашок помітно слабшали.

Вони ще підштовхували мене, але без колишньої старанності і завзяття.

Але що, як кислий запах мурашиного спирту вивітриться?

— Думчев! — крикнув я. — Що робити далі?

— Ламехуза врятує вас! — долинуло здалеку.

Величезна, аж до неба гора, чорна, рухлива, виросла переді мною.

— Мурашник! — прошепотів я і зрозумів: загибель неминуча!

Марно я оглядався. Думчева не було видно. Я востаннє оглянувся і подивився на сонце.

Мурашки затягли мене до свого міста.