Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.

Цікаво!

Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.

Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.

Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.

І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.

Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.

Богомол снідає.

Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.

От святенник!

Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.

Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.

Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.

Пуф! Пуф!

Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.

Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!

Але що це? Богомол падає.

Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.

Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.

Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?

— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!

Людина по-старомодному вклоняється:

— Так, я Сергій Сергійович Думчев.

Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.

— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.

— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!

— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!

— У Країні Дрімучих Трав?

— Повторіть! Як назвали ви цю країну?

— Країна Дрімучих Трав.

— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?

— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.

Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.

— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..

Він подивився на мене і сказав:

— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.

“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це мені Думчев не хоче сказати?”

Чому перші слова, які Думчев сказав, побачивши мене в Країні Дрімучих Трав, були вимовлені ним так, ніби він давно мене знає? Ніби ця дивовижна країна, де я з’явився, — найзвичайнісінький міський бульвар: на лавочках сидять няні, вони зайняті своїм в’язанням і зрідка позирають, як бавляться діти. І на цьому бульварі він зустрів мене — сусіда по квартирі.

У двобої людського розуму з багатогранністю інстинктів мешканців цієї країни переможцем вийшов розум. Думчев, враховуючи автоматичний механізм життя комах, застиглі обмежені форми їхніх інстинктів, не тільки не загинув в цій країні, а я поставив силу їхніх інстинктів на службу собі — людині.

Якийсь особливий спокій, я сказав би — пристрасний спокій, проявлявся в усіх його рухах.

Так, Думчев не здивувався з моєї появи в його країні і не спитав, як я опинився тут. Очевидно, довге життя в цьому світі, де на тебе безупинно чекає небезпека, де людині з її гордим розумом кожної миті треба розв’язувати складні завдання, це довге життя привчило Думчева ні з чого не дивуватись.

Ось він відійшов на кілька кроків від мене, подивився на якісь сліди, прислухався до шарудіння дерев-трав і почав розмовляти сам з собою. Це була, мабуть, його звичка. Вона склалася в нього протягом десятків років життя у Країні Дрімучих Трав. Говорив він дуже повільно, тихо і виразно.

— Що ти скажеш про нього? — запитав він себе про мене і тут-таки собі відповів: — Що скажу? Надто вже він цокоче! Зовсім як коник. Метушиться, галасує. Ніби в гарячці. Що з нього візьмеш? Молодий він…

Тут я набрався духу й перебив його:

— Як же ви, Сергію Сергійовичу, не здивувались? Раптом ні сіло ні впало з’являється людина тут, у вашій Країні Дрімучих Трав… А ви ні про що не питаєте?

Він спокійно і чітко відповів:

— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?

— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.

— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..

Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.

Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:

— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?

— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.

Думчев здивовано глянув на мене.

— Про який букет ви кажете?

— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.

— Ви щось плутаєте, добродію.

— Анітрохи!

— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.

Я вів далі:

— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.

Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.

— То його знайдено? Він дійшов до людей?

— Хто? Про кого, про що ви кажете?

— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?

— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.

— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…