Бамкання… Бамкання стоїть у повітрі. Летять бризки-осколки в різні боки, а в бризках і кулях виграє сонячне проміння. Звуки і барви!

Здрастуй, дзвінкий росяний ранок!

З тієї хвилини, коли я проковтнув порошок і трави біля старого пенька враз піднялися, як голки дикобраза, потяглися вгору й оточили мене з усіх боків, — з тієї хвилини, хоч куди б пішов, я всюди бачив, відчував велетенську тінь старого пенька.

Хоч як би далеко відійшов від пенька, я все-таки відчував прохолоду цієї тіні. Пробираючись поміж велетенських дерев-трав, блукаючи нетрями, я раптом зупинявся і, спантеличено озираючись, хапався руками за голову: що ж це таке? Адже дерева, що от зараз гойдаються і шелестять, цей грізний ліс, в якому я опинився, були ще вчора травою, зеленою травичкою. Я толочив її ногами.

Тінь старого пенька простяглася далеко і лягла на ліс трав. Звичайно, можна піти з цієї тіні. Але ж до старого пенька прийдуть люди шукати мене, — по них побігла Черникова; біля пенька залишився лежати і жде мене мій костюм; я його вдягну і повернуся до міста.

І сьогодні, цього росяного ранку, тінь старого, гнилого, порохнявого пенька заколисувала, заспокоювала моє злякане серце.

Волочачи слідом за собою крупинку, загорнуту в плащ, з ложкою в руці я обережно просувався через горбки, пагорби, виступи, ущелини — поміж старого коріння пенька, — просувався ближче до того місця, де залишився мій костюм. Чи ніхто, бува, не взяв його? Чи стереже його собака?

Хтось штовхнув мене. Я впав, але миттю схопився на ноги. Величезний бурий удав! Він звивався, гучно шурхотів по землі. Я відбіг. Але дивно, чому так багато ніг у цієї тварини? Голова в неї товста, бура, з червоною облямівкою. Удав кільцем звивався зовсім поруч. Цієї миті я втратив усе своє самовладання: переді мною величезна голова з двома виряченими очима. Голова роздувалася.

Я біг все далі від удава, припадав до виступів, намагався стати зовсім непомітним. Раптом я побачив якусь щілину, затулену каменем. Відсунув його і опинився в печері. Лише тут я віддихався.

Ніколи не можна розгублюватися, втрачати впевненість у своїх силах. Адже цей “удав з ногами” — тільки гусениця, здається, метелика винний бражник. Знову обман! Її очі, що не можуть не лякати, — просто дві плями. Гусениця сама злякалась, і в неї роздулось одне з кілець тіла. її вигляд лякає” навіть малих пташок.

Звичайно, я залишився на якийсь час у своїй схованці, нехай гусениця, яка стала для мене удавом, відповзе далі.

Світло проникало крізь щілину і м’яко розливалося по печері. Я притулився до стіни, помацав її руками і здивувався — вона була гладенька, зовсім гладенька, наче її вкрили лаком. Я добре розумів, що заліз у гнилий, порохнявий пеньок і кожної миті шматки деревини можуть упасти, звалитися на мене. Якою ж сумішшю хтось скріпив, помазав, вкрив поверхню стін і стелю?

Я знав з прочитаних книжок, що залози бджіл виділяють віск, знав і те, що деякі комахи виділяють лаки. Ось чому я подумав, що перебуваю в норі невідомої мені комахи, яка воском або лаком обробила стіни.

Ноги мої ковзались, наче по навощеному паркету. Нахилився. Придивився. Підлога була вкрита… кольоровими надкрилками сонечок. Надкрилки щільно прилягали один до одного, немовби хтось хотів уберегти житло від вогкості.

Мацаючи рукою по стіні, я зачепив краєчок м’якої тканини. Я дуже здивувався б, якби не знав, що багато які комахи “виробляють” і вату, і шовк, і павутиння.

З деяким побоюванням я трохи підняв клапоть тканини, ступив уперед і опинився в другій печері…

Вогники, вогники, вогники… Блідо-ясні світні цяточки, ніби грудочки місяця, утворивши півколо, розливали м’яке світло на стіни, підлогу і стелю печери. Гнилючки! Всього лише світні гнилючки! Але вони допомогли мені побачити щось таке, у що й повірити важко.

Знову наді мною гойдаються трави-велетні, знову я чую безугавний гомін і гудіння їхніх верховіть, знову світить яскраве сонце. Як повірити?! В печерах, де я допіру побував, стіни було вкрито воском і лаком, на дверних отворах — шовкові штори, на долівці — глеки, наповнені квітковим пилком, медом, чистою водою. Як повірити? В одній з печер — спальний мішок з ватяною подушкою, в другій, меншій — складено в порядку скручені канати, мотузяні драбини, вироби з дерева, гострі уламки черепашок і обтесані камені, які в умілих, вправних руках можуть виявитися не згірш від ножа й пилки.

Що за комахи виліплювали посудини, в яких зберігалися різні харчі? Що за комахи працювали над виготовленням вати для подушок і ковдр? Що за гусінь пряла шовкові штори, покривала, мотузки, канати різної довжини? Що за комахи надали для обладнання печер під житло воски, лаки, різні запашні речовини? Хто забирав у мешканців трав їхні вироби (яку винахідливість тут виявлено!), хто зібрав усі ці предмети під це склепіння, розмістив, розклав їх у печерах?

Переходячи з одного приміщення до іншого, я без кінця-краю ставив собі різні запитання. Та як же я здивувався, коли побачив маленький стосик аркушиків, списаних рукою людини!

При ясному сонячному світлі дня дивлюсь на ці аркуші і очам не вірю… Придивляюсь — пізнаю гострий, з легкою в’яззю почерк.

Знову той самий почерк! Я бачив цей почерк на аркушиках під мікроскопом в інституті, на паперах в лабораторії Думчева, на обгорілій записці у Булай і на клаптику паперу, в який було загорнуто порошок.

Та сама рука!

Не вірю собі. Гортаю аркуші. Читаю вголос. Не дуже голосно, але так, щоб чути самого себе. На мить, покинувши читати, озираюсь. Мені здається, ніби гучний гомін трав поступово вщухає, неначе все, що тут живе, прислухається до мого голосу.

Волею випадку я, Сергій Думчев, опинився в Країні Дрімучих Трав. Прожив тут багато-багато років. А коли знайшов папір і просочив його рідиною потрібного складу, тобто зробив його придатним для писання, коли додумався, як виготовити з чорнильних горішків чорнило, — почав вести щоденник, записувати всі відкриття і досліди, що їх я зробив у цій країні. Кожний аркуш я позначив порядковим номером. Останній аркуш мав номер 2876.

Настав день, година — і я вирушив у подорож, щоб передати щоденник відкриттів людям. Як це здійснити, я ще не знав, але поклав собі дістатися тих місць, де найчастіше бувають люди, де колись, давним-давно, була альтанка.

Подорож була тяжка, майже фатальна. Трапилося так, що буря й ураган розвіяли аркуші щоденника. Можливо, який-небудь аркуш і долетів до людей? Проте, читаючи його, вони нічого не зрозуміють, будуть сміятися. Нехай! А мені залишається: відновити щоденник з самісінького початку і знайти надійний спосіб, щоб люди змогли його прочитати. Але перш ніж почати відновлювати щоденник, я замість передмови до нього опишу історію моєї останньої подорожі.

Пам’ятаю, було це над захід сонця. Дописував я тоді черговий аркуш щоденника. Подивився на призахідне сонце й подумав: уже тисячі й тисячі заходів сонця бачив я в Країні Дрімучих Трав. І завжди в цей час переставав писати.

Щоденник мій уже переповнений відкриттями й міркуваннями, думками й спостереженнями, які я зробив у Країні Дрімучих Трав. Час, давно вже час передати його людям. Але як це здійснити? Попереду — ліси, пустеля і Велика Повільна річка. Як мені з важкенним щоденником подолати їх?