Ваш Сергій Думчев”.

Я пішов, майже побіг до Думчева. Але лабораторія була порожня. В грубці догоряв вогонь. Біля грубки валявся обгорілий аркуш. Це, очевидно, було все, що залишилося від конспектів Думчева. Поліна Олександрівна була внизу, у своїй кімнаті.

— Сергій Сергійович узяв парасольку і кудись квапливо пішов. Я гадала, що він знову пішов до вас. Адже перший раз він вас не застав. Де ж він? Такий туман! Дощ!

Цієї ночі на море впав туман. Яка темінь! Вогко, неприємно, холодно. У сивій, густій сітці дощу загубився шлях до селища наукових працівників.

Чому я кинувся сюди, шукаючи Думчева? Сам не знаю! Можливо, тому, що цією дорогою я з Думчевим повертався до міста.

Думчев хоче залишитися на самоті? Нехай! Але стара людина, яка не знає ні нових вулиць цього міста, ні шляхів до міста, — і сама в тумані, під дощем…

До краю стурбований, у розпачі, картаючи себе за те, що так недбало повівся з рукописом Думчева, але все-таки з надією, з останньою надією, що він десь тут, поруч, на цій дорозі, — я поспішаю, шукаю, кличу:

— Думчев! Думчев!..

Мій плащ і костюм змокли, струмки води текли на комір.

А я все йшов і гукав:

— Думчев! Думчев!

— Ге-ей! Хто кричить? Віз у тумані мало не наїхав на мене. На возі-двоє людей. Я розпитав їх, хто такі, і довідався: це був Микола Сєнцов, учень сільськогосподарського технікуму, і санітар з міської лікарні.

Питаю:

— Чи не бачили ви на цій дорозі старою чоловіка?

І ось що розповів мені Микола:

— Години дві тому в тумані я мало не наїхав на чоловіка, ось як на вас зараз. Стрілка — моя коняка, відразу зупинилася. Чоловік відійшов убік. Я присвітив електричним ліхтариком і бачу: старий, невисокий на зріст, під великою парасолькою. Схожий на нашого викладача хімії. Тільки той в окулярах. Я й кажу йому:

“Громадянине, сідайте! Підвезу!”

Він сів. Поїхали поволі. Зовсім недалеко від’їхали, а дідусь цей уже хоче злізти з воза. Я йому допоміг.

“Дякую, — каже, — юначе. Я вже приїхав”.

“Куди, — думаю, — він приїхав? Житла тут не видно, дощ”. Громадянин цей звернув кудись убік, потім знову вернувся на дорогу, іде-бреде… Я поїхав поряд з ним, але він мене не помічає. Голосно сам із собою розмовляє. Потім із дороги кудись звернув. І знову на дорогу повертається.

Думаю: “Як усе це зрозуміти? Що він шукає в такій темряві і в такий дощ?”

Я знову до нього:

“Громадянине, я можу ще підвезти вас!”

Сів, поїхали разом.

“За годину в селищі будемо, — кажу. — Зігрієтесь”.

“Мені не туди. Я скоро злізу. Альтанку пошукаю”.

“Яку там альтанку він шукає на дощі?” — подумав я і хотів засміятися, але згадав.

“То ви ту альтанку шукаєте, що за гаєм?.. Вона ж зовсім розвалилась. Ніхто туди й удень не ходить. А зараз дощ, ніч”.

А він усе в туман вдивляється. Нарешті я зрозумів: хвору людину везу. Може, професора якогось? Дбайливо прикрив йому плечі брезентом. Поїхали. Професор довго мовчав, потім почав розмовляти сам до себе. Про якихось дивних тварин з якоїсь неіснуючої країни. І знову замовк.

А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.

“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.

Я кажу:

“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.

“А хто ж виховував вас?”

Пояснюю:

“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.

А він питає:

“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”

“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.

Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув, попругу й супоню перевірив. Повернувся до воза, а громадянина мого й нема!

Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.

Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.

Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.

Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…

Алея! Яка вона в темряві нескінченна!

А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?

Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…

Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!

Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.

Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…

— Сергію Сергійовичу!

Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.

Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.

— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:

— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.

Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:

Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.

Шумить Москва. Машини мчать до Арбата. Біля станції метро багатолюдно. До інституту на Метробудівську і до трамваїв поспішають, вибігаючи з метро, студенти І студентки. Їм назустріч ідуть люди, повільно і важко, швидко і жваво, щоб спуститися в метро і за кілька хвилин уже бути в магазинах на Петрівці, стати з другою зміною до робочого верстата, сісти за робочий стіл десь у Сокольниках чи на Красносельській.

Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.

Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.

Як давно це було! Та чи й було?

Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.

Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.

Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…

Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.

Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.