— Вся справа в тому, що в мене під ранок розболілась голова… — почав я.

— Ой лишенько! — На обличчі жінки з’явився вираз турботи і співчуття до мене. — Провела б вас до поліклініки, та відлучитися не можу.

— А розболілася голова через те, що цілу ніч не спав…

— То не розмовляти треба, а йти до лікаря слід.

— А не спав я тому, що цілу ніч читав чужого щоденника…

— Поліклініка там, за заворотом, не доходячи до селища наукових працівників. Чергова лікарка сьогодні хороша. Марією Іванівною звуть.

— А в тому щоденнику говориться про одну незвичайну історію, яка трапилась отут, на цьому самому місці, де ми з вами стоїмо.

На обличчі в Черникової відбився переляк:

— Яка історія? Коли? Я тут увесь час… Ходімо до лікаря, вам порошки дадуть…

Тут я згадав:

— Ага, порошки! Вже одинадцята година — час прийняти другий раз пірамідон з кофеїном. Чи не можете ви принести мені склянку води — запити порошок… Або я сам…

В країні дрімучих трав - doc2fb_image_03000004.png

Частина третя

ПІД ТІННЮ СТАРОГО ПЕНЬКА

ПОРОШОК І КРУПИНКИ

Різкий удар. На мить зупинилося серце. Як паморочиться в голові! Ноги підломилися. Затремтіли руки. А перед очима кружляють чорні цятки. Чорний сніговій! Вихор цяток! Круговерть чорних сніжинок. Серце колотиться. Що далі, то дужче, дужче… Враз завмирає. Хочеться закричати — немає сили! Який тягар навалився на мене! Щось хилить до землі дедалі нижче й нижче…

Вибиваючись з останніх сил, я повертався то в той, то в той бік. Що таке? Кущі буйно розростаються і тягнуться до неба. Який гомін і дзвін навколо! Звуки стають дедалі пронизливіші.

Наростаючий гуркіт. Я чую схожий на грім вигук:

— Громадянине, що з вами?

Гавкіт собаки зовсім оглушив мене.

Яка розмаїтість незнайомих запахів!.. Серед них я відразу ж розпізнав пахощі квітів шипшини. Вони стають дедалі міцніші — я неначе пливу по воді, яка пахне квітами шипшини. Потонув у цих пахощах. Та раптом вони зникли. Я пам’ятаю, добре пам’ятаю, що цієї хвилини подумав: певно, вітер, який віяв звідти, де росте шипшина, зараз повіяв в інший бік.

Налетіли хвилі пахощів відцвітаючої липи. Пахощі перегною землі. Війнуло чимось близьким і знайомим з дитинства — духом хліба. Пекли той хліб у великій російській печі на такому великому листі… На якому листі!… Чому я забув? Згадав: на капустяному.

А де та жінка, яка кричала: “Громадянине, що з вами?” Ось вона росте в мене на очах. Поряд з нею собака теж росте. Страшна, волохата, велетенська тварина. Я вже не міг їх бачити. Я більше не чув голосу, не чув гавкоту собаки. Темно… Тиша. Але чому мені так важко дихати? Мене поховав мій же одяг. Я борсався, видряпувався… Ось посвітлішало. Виліз. Роздивився…

Отже, я прийняв порошок, зменшився на зріст, опинився на пеньку, а внизу, піді мною, шумів ліс трав…

Але ж хіба все це одразу відбулося: і зменшення на зріст, і відчуття нових запахів, кольорів, звуків? І хіба відразу ж прийшли ясність, розуміння, усвідомлення всього, що зі мною сталося? Ні! Звичайно, ні! Та я не можу сказати, скільки все це тривало: хвилину, годину, день? Добре пам’ятаю, що я, вже зменшившись у сто чи двісті раз і вилазячи з-під свого ж таки піджака, що лежав на пеньку, раптом схаменувся: адже сьогодні о десятій годині вечора я їду до Москви. Квиток уже куплено. То де ж він? У бічній кишені! Потягнувся рукою — звичний жест — і… розсміявся! Я вже не той, який був!

І все це через головний біль… Уранці, збираючись на прогулянку за місто, я разом з порошком від головного болю — пірамідоном з кофеїном — через неуважність поклав до кишені порошок, виготовлений Думчевим (його я мав намір повернути акторові). І, сидячи на пеньку, я замість пірамідону проковтнув думчевський порошок. Ось чому все виросло в моїх очах і з’явилися нові предмети. Це ті ж самі предмети, тільки збільшені в багато-багато разів.

У своїй записці, яка випадково залетіла до мене з букетом квітів, Думчев, згадуючи про Ератосфена, казав, що перед ним, Думчевим, світ раптом виріс у сто або двісті раз. Так от чому Думчев на запитання брата Булай, в чому полягає основна мета його дослідів, відповів: “Стати людиною-мікроскопом”. І записки, що їх я приносив до інституту, — ті дивні записки, прочитані нами під мікроскопом, — ті записки не були зменшені за допомогою фотоапарата, а написані від руки самим Думчевим. Коли? Де?

Так ось вона, таємниця Думчева!

Разом з рукописом спогадів старого актора збереглися порошок і пілюлі Думчева. Я проковтнув порошок. Але в другому пакетику були зовсім маленькі пілюлі. Хто знає? Можливо, пілюлі мають такі самі чудодійні властивості, що й порошок, але відновлюють, повертають зріст. Може, це пілюлі зворотного зростання?

У мене в кишені дві пілюлі. А що, як вони втратили властивості зворотного зростання і я залишусь тут назавжди? На мить мені стало страшно. Але порошок подіяв, отже, і пілюлі зроблять своє, і я повернуся до людей. Яке щастя бути з людьми, яка радість! Рідні… знайомі… друзі. Як добре навіть… журитися… страждати, але там, серед людей! Чи не проковтнути зараз одну? Швидше! Та для цього я мушу потрапити в свою власну кишеню. Там пілюлі. Залізти з головою до себе самого в кишеню. Я це зроблю.

Але кожна кишеня піджака перетворилася для мене на величезну темну печеру з нерівними м’якими стінами. Я побував спочатку в одній кишені, задихаючись, мацав у темряві руками, намацав вигнуту зубчасту кочергу. Зупинився. Подумав: певно, це ключ від чемодана. Поліз в інший край печери, але ноги почали ковзатися по якійсь гладенькій поверхні. Я згадав: в кишені лежать окуля-

ри, отже, я ковзаю по футляру окулярів. Ні, крупинки я поклав не в цю кишеню, а в ту, де рукопис актора. І справді, в другій кишені, куди я проліз, серед шурхотливих велетенських полотнищ (зошит!) я знайшов обидві крупинки. Насилу викотив з кишені спочатку одну, а потім і другу. Крупинки? Ні, тепер на пеньку переді мною лежало два футбольні м’ячі. Щоб проковтнути бодай шматочок такої крупинки, треба було розколоти її яким-небудь твердим предметом. Спробую розбити крупинку ключем від чемодана. Я знову попрямував до своєї кишені. Вітер, що вдарив в обличчя, мало не збив мене з ніг, я повернувся спиною до вітру і побачив — обидві крупинки зворотного зростання котилися зараз одна за одною до краю пенька. Я кинувся за ними. Та дарма! Обидві скотилися з пенька. Звісившись із нього, я побачив, як одна полетіла в океан трав і зникла. А друга зачепилась, повисла і загойдалася над травами.

Я почав спускатися з пенька, хапаючись за кожний виступ. Все ближче, ближче до м’яча — крупинки. Ось вона висить над травами…