Чому мене так гойдає? З такою силою, так різко! Та руки вже вхопилися за якийсь канат. Ноги чіпляються за другий канат. Що це таке? Мотузяна драбина? Вона розгойдується над прірвою. Я гойдаюся разом із нею. І разом зі мною розгойдується над прірвою заповітна куля, з якої я не спускаю очей. Треба знайти міцну опору. Я пробую обережно спуститись, але чомусь насилу відриваю руки й ноги від канатів. Дивна мотузяна драбина — до неї прилипаєш! Мотуззя всіяне безліччю дрібних липких вузликів. Вони липнуть до мого плаща і широкого пояса, не відпускають, тримають.

Ага! Там, на пеньку, я зубами й руками відірвав край моєї маленької кольорової хусточки з верхньої кишеньки. Мені пощастило це зробити, і я накинув собі на плечі клаптик кольорового полотна, наче стародавній римлянин свою тогу. Потім мені вдалося відірвати ще одну вузеньку смужку від хусточки, і я обмотався широким поясом, зовсім як пірати на малюнках у старих книжках.

Гойдаючись над прірвою, я перебираюсь з одного каната на інший ближче до кулі. Перепочив. Придивився. Зовсім не мотузяною драбиною я спускався до кулі. Я перебував у велетенській рамі; канати від рами променями сходилися до центра і перепліталися частою спіраллю. Сітка!

Мене гойдає все дужче й дужче. Звідки наростає це гудіння, різке й пронизливе? Можна оглухнути!

Поряд зі мною в сітці борсається якась істота, вона пручається, кидається на всі боки, проте усе міцніше прилипає до канатів.

Як позбутися цього жахливого розгойдування? Треба якнайшвидше спуститися до крупинки. Я шукаю ногами інший канат. Впираюсь у нього, відриваю руки від верхнього і, перебираючи по черзі руками й ногами, спускаюсь дедалі нижче й нижче.

Ще два-три рухи, ще один перехід з одного каната на інший — і я дотягнусь до кулі. Та раптом з кутка сітки показалося волохате чудовисько. Я завмер.

…З густої шерсті дивляться вісім очей. Розташовані симетрично, вони дивляться в різні боки.

Чудовисько зробило рух, і на спині в нього став помітний великий білий хрест.

Це павук-хрестовик! Значить, велетенська мотузяна драбина з променями, що розходяться навсібіч, — павутиння. А істота, яка борсається, гуде й пручається, — муха.

Який я був слабкий, безпорадний перед павуком! Але тоді я не почував страху.

Я ще, очевидно, не звик до думки, що менший від павука і що загибель моя неминуча. В мене було одне бажання — якнайкраще розглядіти цю дивовижну істоту. Допитливість врятувала мене. Я не зробив жодного жесту, ані найменшого руху. Я завмер. Дивився. Переді мною був майстер-ткач у своїй майстерні. І я згадав міф про Арахнею.

Арахнея — найкраща ткаля старогрецьких міфів, вона змагалась у майстерності із самою Афіною Палладою.

Арахнея була дочкою селянина з Лідії. Вона вміла прикрашати свої тонкі тканини малюнками. Та ось до богині Афіни — покровительки ремесел і всіляких жіночих робіт— дійшов поголос, ніби Арахнея так запишалася своїм умінням, що похвалилася перемогти в майстерності Афіну.

Богиня, якій це боляче дошкулило, прибрала вигляду старої баби, прийшла до ткалі і запропонувала їй позмагатися в ткацькій майстерності. Обидві взялися до роботи. Арахнея майстерно виткала на тканині зображення пригод і перетворень богів Олімпу. Тут стара — богиня Афіна — заходилась шукати вади в роботі Арахнеї. Та їх не було.

Афіна мусила визнати себе переможеною. Нелегке визнання! І, спалахнувши гнівом, мстива Афіна вдарила ткалю човником по голові й перетворила її на павука, що приречений довіку ткати своє павутиння.

В моїй уяві несподівано виник цей стародавній міф і так посів мої думки, що я не зробив жодного метушливого руху. Цим я врятував себе. Адже павуки не нападають на нерухомі предмети.

А тим часом істота, що була майже поряд зі мною, билася, борсалася, силкуючись вирватися з липкого павутиння. Павук наближався до своєї жертви — мухи. Хижак інстинктивно кидається на рухливу здобич.

Пливло в повітрі вісім очей, дивлячись навсібіч, пливли ноги з гребенями-щітками, видно було щелепи, схожі на леза складаного ножа.

Муха рвонулася в мій бік. Зараз вона була зовсім біля мене. Я залишався нерухомим. Павук кинувся на муху. Він сповивав її білими нитками.

Павук наче прилип до своєї жертви. Треба виграти час! Треба схопити кулю й тікати! Спускаючись, я раз у раз оглядався. Там, де була муха, висіло тепер на павутинні чорне, обтягнуте білими нитками “плаття” мухи. Я розгледів у різних місцях павутиння кілька таких самих грудочок. Хай павук розправляється зі своєю жертвою. Мені потрібен мій м’яч — крупинка, що повертає зріст.

Я кинувся до кулі. Сталося найгірше: від удару ноги мотузка, на якій я стояв, різко хитнулась. Я перескочив на іншу. Павутиння почало коливатися, тремтіти, і павук поспішив до того місця, де найбільше тремтіла його сітка. Він кинувся до мене!

Я зірвав з плечей свій плащ. Розмахуючи, крутячи плащем у повітрі, я почав цілитися ним у павука. Можливо, в ці хвилини жести й рухи людини з плащем чимось нагадували іспанського матадора, який б’ється на арені з биком. Можливо. Але не про це я думав. Я бачив чудовисько і знав: загину, загину, мов муха, якщо не затримаю, не накрию його голову плащем. Кинув плащ і… промахнувся. Плащ не долетів до павука, а зачепився за крупинку і прикрив її. Канати тремтіли. Бою матадора з биком не вийшло: Та все-таки цей невдалий кидок врятував мене. Павук кинувся не на мене, а на плащ, під яким була крупинка, і заходився її “сповивати”.

Павук “обробляв” мого плаща з такою ж ретельністю, з якою розправлявся б з живою мухою. Яка ілюстрація на тему про різницю між інстинктом і розумом!

Павук тче складні і вибагливі тенета. Але як виконує він усю свою роботу? Тільки інстинктивно, автоматично відповідаючи на зовнішній сигнал-подразник. Наочний приклад переді мною.

Крупинку я вже не дістану… Мерщій звідсіля! Ще не все втрачено! Надія — ні, тінь надії — промайнула в ті хвилини переді мною: десь там, унизу, в океані трав, лежить друга крупинка, що повертає зріст. Її я й розшукаю… Далі від павука! Я побачив раму, межу велетенської сітки, схопився руками за якийсь канат і, розгойдуючись над прірвою, почав ногами шукати міцну опору… Знайшов. Я — поза павутинням!

І ось я вже стою на якомусь виступі або сучку пенька.

Поволі й обережно, тримаючись за цей виступ, переступаючи ногами через вибої на корі пенька, я спускаюсь усе нижче й нижче, туди, де глухо шумлять трави. Десь там друга крупинка…

Мої рухи знову привернули увагу павука. Він, очевидно, розправився з плащем, що прикривав пілюлю, значно раніше, ніж я гадав. Павук мене переслідує. Але я за рамою павутиння. Тут павукові мене не дістати! Там, у себе на павутинні, цей хижак — господар. Лише там!

Але ось павук з’явився біля рами свого павутиння. Випустив мотузку. Спускається по ній. Він уже гойдається над моєю головою. Я знову завмер. Мені здавалося, що всі вісім чорних очей павука почали дивитися на мене. Мотузка довшала, павук наближався до мене. Я кинувся вбік, заліз в якусь заглибину. Хай павук мене пошукає! Спостережний пункт у мене чудовий!

Павук зачепився за виступ, на якому я допіру стояв. Звідти почав спускатись до мене.

Різке, оглушливе гудіння розітнуло повітря. З своєї схованки я побачив: якась тварина, пролетівши, зачепила канат, що приліпився до виступу. Павук ковзнув по канату вгору. Знову гуркіт. Я ступив крок назад і попав ногою в якийсь колодязь. Упав, майже потонув у липкій м’якій масі.