Швидкі, азартні розчерки пера. І при цьому дуже ділові й точні нотатки, креслення і фотографії.

З них я міг зробити висновок, що в своїх дослідах Думчев ішов неймовірними шляхами: він застосовував одночасно і графічний, і оптичний, і навіть музичний метод.

І тут знову були якісь незрозумілі креслення. На одному я побачив зіставлення коливань… камертона і помахів крил у джмеля і бджоли.

Перші дві лінії цього креслення були переривчасті, майже точкові і показували частоту помахів крила в джмеля і бджоли; третя лінія була хвилеподібна, з гострими гребенями. Вона була утворена коливанням камертона з припасованим вістрям. А ось пожовклий аркуш нотного паперу із записами дуже дивних “мелодій”. Це пісні комарів, джмелів, мух…

На полицях було розставлено силу-силенну книжок і журналів. Тут-таки, в дерев’яних бібліотечних ящичках, — добре., організована картотека. Все в точному алфавітному порядку. Я звернув увагу на те, що в одному ящичку всього кілька карток, та ще й не за алфавітом: “Мандри Гуллівера” (англійською мовою), Афанасьєв — “Казки”, М. Рубакін — “Дідусь Час”, Є. Маєвський — “Лікар Мухолапський” (польською мовою), Рінер — “Людина-мурашка” (французькою мовою), Ласвіц — “На мильній бульбашці” (німецькою мовою).

На кожній карточці була анотація книжки. Я прочитав їх при свічці. Усі ці такі різні книжки, написані різними мовами і в різний час, були схожі в одній деталі — в несподіваному порівнянні масштабів героя і навколишнього середовища.

На іншій полиці я побачив картку “Кибальчич”. До переліку фізико-механічних дослідів цього гідного подиву росіянина, самовідданого героя-революціонера і геніального винахідника, було приписано звернення Думчева до нього: “Ти, страчений царем! Ти, хто накреслив проект реактивного двигуна! Ім’я твоє згадають, коли людина полетить у світовий простір і пізнає далекі світи!”

І поряд з цим вигуком стояло два слова, написані червоним олівцем: “Личинка бабки”. Ці слова було підкреслено тим самим червоним олівцем.

Що це — марення? Що є спільного між проектом Кибальчича і личинкою бабки?

Або ось — на картці Ціолковського було написано: “Мій дорогий сучаснику! Людство підкорить міжпланетний простір реактивним двигуном”.

Але знову поряд з цим зверненням до Ціолковського був червоний, підкреслений напис: “Личинка бабки”.

“Яка дивна приписка!” — вирішив я. Незвичайна лабораторія, де записуються мелодії комарів, де підраховуються помахи крил оси… Де на картках праць Кибальчича і Ціолковського згадують про личинку бабки… Так, про неї згадувалось і в мікрозаписці…

Який танок безглуздостей в одному маленькому будинкові тихого містечка! І які загадкові є мікрозаписки, що в них Думчев дає людям непотрібні запізнілі поради, як лікувати туберкульоз, або пише про те, що світ виріс перед ним в “сто — двісті разів…”

Горить свічка. Закрито віконницями вікна лабораторії. Мовчать книжки. Мовчать колби, ступки і пробірки. Мовчить старенький мікроскоп, стомлено схиливши свій окуляр над запорошеним предметним скельцем.

Де ж він тепер, Думчев? Що з ним сталося?

Я востаннє оглядаю лабораторію. Дивлюся на запорошений футляр, в якому лежить скрипка Думчева, згадую мазурку Венявського — її він грав, говорячи про ферменти, про порошки, про людину-мікроскоп… Стривай! Я так і не знайшов порошку в лабораторії! Хіба можна що-небудь знайти в пилюці при свічці й зачинених віконницях?

ЛАМПА З РЕФЛЕКТОРОМ

І знову рипучі східці, свічка в руці — коли б не впасти на темних сходах; запитливий погляд сусідки з віничком в руці: “Яка вам, громадянине, буде користь з усього цього?”

Я спитав Поліну Олександрівну, де порошок, про який згадує в своєму листі її брат Андрій. Добре було б зробити хімічний аналіз.

— Не знаю, — відповіла вона з прикрістю і болем у голосі, — не знаю, де порошок. Чужі люди нишпорили по лабораторії, шукали, все переглянули, але не знайшли ніяких порошків.

З наївною безпорадністю вона почала перебирати пальцями торочки серветки на невеличкому столику і з сумом дивилась у вікно, за яким уже розгорявся літній день. І раптом ніби згадала:

— Зачекайте, одну записку Сергія Сергійовича я нікому не показувала. Востаннє я бачила Сергія Сергійовича в суботу ввечері…

Я слухав уважно, не перебиваючи, і лише тоді, коли розповідь було закінчено, зрозумів, як багато в ній пов’язано з цією запискою.

— …Я зайшла до Сергія Сергійовича з покоївкою Дуняшею, щоб передати книжки, які в нього взяв брат і не встиг сам занести перед від’їздом. Коли мені вже був час іти додому, він раптом замислився, взяв скрипку й заспівав “Буря мглою небо кроет”. Він завжди був задумливий, у нього було велике печальне серце. Але цього вечора усмішка й погляд світилися радістю. Я почала підтягувати. Музика оволодівала ним дедалі більше. Десь далеко прогуркотів грім. На небі збиралися хмари. Мені треба було швидше повернутися додому. Але я не наважувалася перебити скрипку. Сергій Сергійович усе грав та грав. Грім ударив зовсім близько.

“Панночко, панночко! — вбігла моя покоївка. — Я вам з дому парасольку, калоші й шаль принесла”.

Думчев опустив скрипку. Я квапливо попрощалася, попросила не проводжати мене. Він сказав, що цілу ніч гратиме. Ми з Дуняшею побігли додому. На повороті вулиці, під дощем, я оглянулася. Востаннє! Ах, яка була гроза! Злива…

Я слухав Поліну Олександрівну і пригадував голос, що переривався кашлем, там, у поїзді… “Пам’ятаю, велика гроза була. Із зливою. І раптом скрипка… зовсім близько стало її чути”.

— Вночі дощ то вщухав, припинявся, то знову починав періщити. Знявся вітер. Дерева шуміли під вікном. Всі в домі рано полягали спати. Задрімала й я. Раптом чую тихий частий стук у своє вікно. Прислухалася. Стукіт у шибку повторився. Хтось стукав дедалі настійливіше. Собака у дворі загавкав був. Одразу ж перестав, заскавулив під вікном — неначе знайомого впізнав. Я підбігла до вікна. Притулилася обличчям до скла. Приставила долоні. На мене крізь мокру шибку дивляться знайомі очі: Сергій Сергійовичі Я скрикнула. Тут Дуняша із свічкою вбігла з другої кімнати:

“Панночко! Панночко! Що з вами?”

“Нічого, йди спати!” — відповіла я. Вона пішла. Я розчинила вікно. Тривожно й глухо шумів за вікном мокрий сад. Дощ лив дедалі дужче. І мені причулося, що чиїсь важкі кроки віддалялися. Це був Думчев. Він, мабуть, приходив до мого дому, хотів щось сказати, але не наважився, а Дуняша із свічкою сполохала його.

Настав ранок, сірий, туманний. Небо не вияснювалось. І я побачила під своїм вікном на мокрій землі слід. Він був повний води. Я відразу ж послала Дуняшу до Сергія Сергійовича. Вона повернулась і каже:

“Зник наш лікар”.

А в місті вже поповзли недобрі чутки. Подейкували, ніби лікар втопився, і навіть одяг знайшли.

Одного разу, проходячи через кухню, я побачила, що Дуняша розпалює якимось папірцем тріски для самовара. Мені впав у вічі знайомий почерк… Я вихопила, погасила, розгладила зіжмаканий обгорілий папір. Так, то був почерк Сергія Сергійовича. Легковажна Дуняша не змогла до ладу розповісти, де і як вона взяла папірця.

Поліна Олександрівна підійшла до дубової різьбленої шафки з підйомними шторками, зібраними й складеними з добре відполірованих планочок — свідчення неквапливої думки столярів дев’ятнадцятого століття — і почала щось шукати.

— Я шукаю, все шукаю, — приказувала вона, — і все ніяк не знайду. Де ж вона, де ця записка?.. Ах, ось вона!

Обережно й дбайливо поклала вона на стіл оксамитову папку, розгорнула її:

— Читайте!

На обгорілому, папері я прочитав ось що:

“Вельмишановна Поліно Олександрівно! На якийсь час мушу виїхати. Прошу Вас, засвічуйте вечорами лампу з рефлектором у моїй лабораторії……………………. читайте…………………. Дарвіна і Фабра…………………………………………