Я заходився збирати тріски, паличчя, галузки, потім усе це підтягнув до павутиння.

Мереиво тіней від сітки, що її снував павук, стало вже зовсім густе. Сонце освітлювало сітку, вітер надимав її. Тремтіли, пересувались на землі тисячі ясних цяточок. А під сіткою було видно химерний контур тварини, в якої спаяно голову й груди: павук повис і чатував на здобич.

Над землею погойдувалась колода, підтягнута вгору на канатах. Я видерся на неї. Сітка пружно хитнулась. Упираючись ногами в колоду, я розгойдував її дедалі дужче, немов на гойдалці. Павук почав спускатися. Я зіскочив на землю.

Павук те стурбовано обмацував кінці мотузок, до яких було прикріплено колоду, а я вже схопив дрючка і почав видиратися на стінку пенька. Знову хитнув сітку. Я принаджував павука то до одного її краю, то до другого, розгойдував то один край павутиння, то другий, кидав паличчя. Павука було збито з його “павучого пантелику”. Він то заспокоювався — немає здобичі! — ліз на середину і підвішувався там, то знову кидався на “здобич” і починав сповивати палички, що я їх кидав у павутиння. Він сповивав їх плоскими мотузками, схожими на стрічки. Він був. певно, дуже голодний, цей прядильник, і весь, час намагався висмоктати “живлющі соки” з… дрюччя. Зрештою, я стомився. Сів на землю й почав думати, як би виманити павука й порвати його сігку. Глянув угору — павука немає! Очевидно, і він… стомився,

Я довго ждав. Сітка була порожня. Лише вітер злегка надимав її. Павук не повертався.

І тоді… тоді крупинка-м’яч нарешті опинилась у моїх руках.

Тепер, коли крупинка була у мене в руках, я відчув тяжку втому. Опустився на землю. Дивився на свій скарб і не міг надивитися, неначе боявся — ось-ось він покотиться від мене геть. У стомленій голові змінювали одна одну повільні думки: Думчев!.. Треба швидше віддати йому крупинку. Де ж він?

Сутеніло. І світ трав, у якому я перебував, ставав ще страшніший, небезпечніший. Хіба можна знайти Думчева? Я сам переконався, відчув, побачив: з усіх боків людину тут оточують небезпеки, щомиті вони чатують на неї, змикаються півколом. Один крок, випадковий рух — і вона на краю загибелі. Як же повірити, що Думчев прожив у цій Країні Трав десятки років?

Треба розбити крупинку-кулю, з’їсти. Повернути собі зріст. Одягти костюм, що лежить біля пенька. Піти до міста. На поїзд я вже спізнився. Стривай! Адже собака стереже мій костюм. Я згадав волохаті колони — собачі лапи, що впиралися в землю, і здригнувся. Страшно! Ні, не страшно — адже прогнав я чудовисько-павука з сіті і собаку прожену! Але тут-таки я розсміявся: мабуть, я дуже стомився, плутаю масштаби.

А тим часом усе довкола набувало дивних і загадкових обрисів.

Чи це лише причулося мені? Десь неначе зашипів паровоз. Шипіння дедалі наближалося. Я вдивився й побачив: велетенська змія витягнулась і стала на хвіст. Вона розхитувалася праворуч і ліворуч, шипіла, шия роздулась. Гадюка! То ось чому — шипіння паровоза.

А поряд з гадюкою лежав пагорб — величезна куля з вистромленими списами. Їжак?

Велетні! Вони вийшли на нічне полювання.

Змія скрутилась і розкрутилась; блиснула хвиляста стрічка її спини. Змія накинулася на величезну кулю. Зірвався вітер, загойдалися трави-дерева.

Я зібрав усі сили, виліз на якесь дерево і з висоти побачив двобій цих велетнів.

Місячне сяйво спокійно й рівно освітлювало галявину, і мені все було добре видно.

Ось на одну мить куля ніби розкрилась: їжак уп’явся зубами в хвіст змії. Гадюка наче оскаженіла: почала кидатися в різні боки, намагаючись укусити їжака. Дарма! Вона наштовхувалася на голки.

Все виросло переді мною в незвичайних масштабах. І мені було важко переконати себе, що внизу — звичайні гадюка і їжак.

Двобій тривав. І мені здавалося, що їжак і гадюка то набували своєї звичайної, давно мені відомої форми, то виростали, видозмінювалися, набирали нових, велетенських розмірів. Що робити? Паморочиться в голові. Не треба дивитися на боротьбу двох страшних велетнів, не треба слухати хрипіння й сичання, що долинають знизу. Я вилазив на дерево все вище й вище.

А внизу боротьба ставала дедалі запеклішою.

Їжак міцно притиснув гадючий хвіст до землі. Гадюка намагається вирватись, та їжак не пускає.

Раптом боротьба припинилась. Їжак відскочив. Змія квапливо поповзла далі.

Вороги розійшлись. Я почав спускатися на землю, але побачив, що їжак покотився слідом за гадюкою. Знову сутичка! Їжак перегнав гадюку, стрибнув, уп’явся зубами їй у шию. Гадюка щосили стріпнулась. Їжак миттю скрутився клубком. Гадюка сичала, вона тицялася у різні боки. Та їжак був нерухомий. Він притис до черевця писок і лапки, підібгав свого короткого хвоста. Він рохкав і пихкав, мов парова машина.

Гадюка, певно, стомилася, відповзла. Вона повзла з останніх сил.

Їжак побіг, покотився слідом за гадюкою. Він наздогнав її і вп’явся в хребет.

Гадюка розхитувалась. Та їжак встромив зуби їй у шию.

І я, забувши про їхні велетенські розміри, кричу:

— Кусай! Кусай її, їжаче! Прокуси їй шию!

Їжак відбіг. Гадюка була мертва. Їжак зробив своє діло. Він відпочивав: вистромив лагідний писок, спокійно склав голки.

Потім він поволі, перевальцем, підійшов до мертвої гадюки й заходився її шматувати. Розірвав гадюку навпіл, схопив шматок і кудись побіг.

Невдовзі з’явилися два маленькі сірі горбочки, вкриті голками їжачки! Вони жадібно накинулися на здобич. їжак дивився на них, і мені здалося, ніби він насмішкувато посміхається.

Як я стомився від цього видовиська! Як хочеться спати! Та нічні шерехи, шелест, шурхотіння не припиняються ні на хвилину.

Де сховатися, де заснути? Я вмостився був на листку дерева, з якого спостерігав двобій велетнів, та вітер, що зненацька налетів, так гойднув його, що я мало не гепнувся додолу. Довелося спуститись на землю.

Сховатись і заснути під яким-небудь кущем? Я почав збирати на землі сухі травинки на підстилку. Рука торкнулась краю якоїсь ями. Внутрішній бік ями щільно обплетений мотузками. Павутиння? Певно, гніздо земляного павука. Я помацав коло гнізда. Поряд лежав якийсь круг. Чи не кришка від павучої нори? Адже земляний павук ліпить з піщинок кришечку для своєї нори. Чи вдома господар? Мабуть, ні, бо інакше кришка прикривала б щілину.

Проте кілька разів я все-таки провів гілкою по павутинню. Прислухався. Ніхто не відгукнувся з підземелля. Тоді я заліз у яму, обстежив її. Павутиння сухе. Де-не-де “штукатурка” облупилася. На дні ями лежали грудки землі. Певно, земляний павук назавжди покинув цю оселю.

Я вмостився в ямі якнайвигідніше і спокійно заснув.

Лунке бамкання розбудило мене. Удар дзвона — і тиша. Знов удар. Я прислухався: бамкання повторилося в іншому місці і знову урвалося.

Але ось уже звуки чути один за одним: то часто, то рідше, то ближче, то далі.

Я схопився на ноги і почав вибиратися з ями. Глянув угору і остовпів. Над отвором висіла величезна скляна куля. Вона мінилася на сонці всіма барвами веселки. Невже це краплина роси? А це бамкання — від падіння крапель?

На моїх очах куля почала видовжуватись і набувати форму груші. Ще мить — вона відірветься і впаде мені на голову. Вистрибнути я не встигну. Швидким рухом я простягнув руку, намацав кришку і закрив яму. Майже водночас оглушливо бамкнуло. Скляна куля розбилась об кришку. Як добре, що земляний павук, зробивши кришечку, виготовляє з павутиння вільну завісу й засуві Рятуючись від ворога, павук всовує кігтики в кришечку і міцно втримує її над своєю оселею.

Кришка так щільно закриває отвір, що, мабуть, цю споруду можна порівняти з корабельним люком.

Проте час вилізати. Я відкинув кришку “люка” — і скрикнув від захвату. Хоч куди подивитись — праворуч, ліворуч, попереду і наді мною в повітрі висіли, гойдались, а потім падали і розбивалися скляні кулі.