Оленка ще ходила кілька разів по різних установах. Сподівалася найти роботу в яслах або дитсадку. Все було зайнято. Всі одмахувались від неї. Сторож в дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісливо дивлячись на неї, сказав:

— Не найдеш ти роботи, дівчинко, своєї… Руки робочі потрібні зараз… Поняла? Руки… Іди до мене. Місце знайдеться. І шмат хліба теж…

Оленка пішла до нього.

Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Скрипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Поряд з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено і сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона закушувала губи і знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль…

Ввечері Оленка йшла до свого притулку. Ноги гули від утоми. Вона ввалювалась до кімнатки, падала на своє ліжко, затулене від інших жильців ситцевою ширмочкою. Господиня — сухенька метка бабуся з чорними добрими очицями — приносила їй миску борщу, ставила на тумбочку. Борщ смачно парував, але їсти не хотілось.

На ширмі метлялась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бубонів:

— Фашистські орди рвуться до Москви… Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Кожного вечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться радістю… Ні, ні… Все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це у ворога… І здається Оленці, що там, далеко на заході, бовваніє в тумані постать матері. То Україна. То рідна земля. Палають хати, міста, поля… шибениці чорніють на обрії, вибухи бомб і крики поранених, вбитих, а над всім тим — Мати… її скорботний погляд…

Не можна стерпіти цього. Несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найважчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, тут потрібні руки, але там потрібніші…

Клубочиться дим, горить обрій. Микола йде на тому тлі — страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд обернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Чому він гнівається? Чим завинила вона перед ним, перед їхньою любов’ю?

Нема відповіді. Микола йде назустріч своїй невідомій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Вона схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

— Чого ж ти не їси? Куди зібралася?..

— Не до їжі, тьотю… Потім скажу…

Вискочила в завірюху. Сніжинки весело танцювали в світлі одиноких ліхтарів. Оленка вийшла на головну вулицю, попрямувала до центру. Мимо гриміли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машини виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка і собі зупинилась. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки і ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито поглянула на неї.

— Чого тобі?

З машини винесли на носилках пораненого. Він був обмотаний бинтами з ніг до голови. Лише око і ніс виднілися з-під білого савана смерті. Велике блискуче око і хрящуватий ніс. Оленка пізнає їх з-поміж тисяч інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба! Комсомольський вожак…

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулись, опустили носилки на сніг.

— Жінка або дівчина його, — загомоніли в натовпі.

— Нетреба… друже, чи впізнаєте мене? — з надією запитала Оленка.

Око засяяло радістю. Він заморгав повікою, захрипів:

— Оленка… Царівна троянська…

Вона плакала, усміхалася.

— Нетреба, брате рідний! Хоч слово… про нього…

Дивилася з надією, з стражданням, ждала. Око згасло, заплющилось. Знову відкрилось.

— Про Миколу? Знаю. Бачив…

— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.

— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова.

— Далі. Далі, — підганяла Оленка.

— Він передав. Тобі. Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.

— Що? Що передав?

— Що любить. Що вірний.

— А ще…

Око Нетреби знову засяяло. В ньому з’явився теплий, ніжний блиск.

— Оленонько… мужньою будь… Нема Миколи… Загинув… На переправі… Як герой…

— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!

Вона впала на сніг, схопилася руками за носилки, благала в Нетреби:

— Ну скажи… що це неправда! Ну скажи, що ти помилився…

Санітари суворо відсунули її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона встала з землі, в’ялими ногами рушила по вулиці. Куди? Для чого?

Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча у світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Тільки тіні, тіні метляються на екрані буття. Навіщо? Для чого? Кому потрібна страхітлива кривава трагедія?

Незчулася, як прийшла до воєнкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Дивилася на змучене обличчя старого капітана, мовчала. Він запросив сісти. Теж мовчав. Нічому не дивувався.

— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла вона. — Я не можу тут. Я втратила все. Все найкраще. Там… Я теж хочу туди…

— Для чого? — запитав капітан.

Вона не відповіла. Тільки подивилася йому в очі.

Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Чи помітив безодню муки, яку винесло юне серце, чи побачив передчасно поховану любов, чи відзначив темряву відчаю, за якою народжується героїзм або відкривається прірва падіння?..

Старий капітан зітхнув, поклав долоню на її руку.

— Іди, дочко…

…Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито — викидає колосся. Окремі колоски вже посивіли, красуються, оповивають себе і поле тонким, ніжним пилком.

Стежечка в’ється поміж хлібами. Обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї росте молоденька берізка. Звідки вона тут взялася, хто її посадив?

Берізка, ніби соромлива дівчина, кокетливо хитає ніжно-зеленими вітами, вклоняється голубій далині.

Навколо пісня. Все співає. Пісня пронизує простір, ллється з кожної квітки Вона звучить в мелодії океану хлібів, в дзвоні жайворонів, в шепоті трав оксамитних. Вона виростає з рідної землі, лине вгору, мчить в безмежність по небу разом з пухнатими хмаринами.

Мовчать Микола і Оленка. Йдуть стежиною тихо, ніби пливуть заворожені, в сні. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.

— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.

— Чому страшні? — сміється дівчина.

Він не відповідає. Хто знає, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку сильними руками, піднімає до грудей, несе на могилу. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:

— До щастя, Миколо?..

— До щастя, Оленко…

Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина. Зникли обриси речей, дерев, хмаринок. Все сплітається в єдиний акорд.

Сколихнулась берізка. Налетів пружний порив вітру. Заграв на струнах жита, на арфі блакиті прекрасну мелодію — гімн закоханим…

…Гримнули вибухи.

Оленка розплющила очі.

Яке болісне пробудження! Знову замріялась вона, знову переживає бодай в серці минулі дні казки…

За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.

Примарні спалахи лягають на обличчя Оленки. Холодіє під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно! Але треба триматись…

Відкривається люк. Два її товариші прощаються, мовчки тиснуть їй руку, зникають в пітьмі.

Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів, спалахи смерті. Навколо морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.

Незабаром і їй. Наступає час іспиту. Треба дізнатись, хто ж вона? Для чого зростала, училась, мріяла, жила?..

Останні дні промайнули, як вві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва, в лівобережних лісах. Недалеко від Зеленьок. Там десь діяв партизанський загін Щорса. Вони не мали постійного місця, не могли прийняти літак. Тому доводилося йти на риск. Та що таке риск у такі грозові дні? Що Їй власне життя, коли нема тих, які світили для неї в темні дні відчаю? Тепер вона — лише зброя. Для себе — нічого!