— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…

— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…

— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…

— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…

— Чому? — здивувався Петров.

— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..

— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…

— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?

Петров вражено поглянув на нього.

— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…

— Зуби, — додав космонавт.

— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?

Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.

— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..

— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.

— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.

— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…

— Фобос? — коротко запитав Петров.

— Так.

— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…

Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.

— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…

Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…

Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…

Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.

— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…

— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.

— А от і ні. Просто так знала…

— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?

— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…

— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.

— Правда. І скоро.

Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:

— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…

— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…

Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:

— Запис… на камені розшифрували?

Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.

— Умгу…

— Ну що?

— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!

Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.

— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?

— Ходімо, — тихо сказала Таня.

Мати схилилася до неї, нишком озвалася:

— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…

— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.

Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.

Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..

Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:

— Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!

— Жартуєш? — прошепотіла Таня. — До чого це вони?

— Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, — замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…

— Досить… Не треба, — здригнулася Таня. — Які дурниці…

Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:

— А що… коли справді… Таню?..

— Що… справді?

— Ну… якщо мене… відтворили наново?

Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.

— Хай міняють, — прошепотіла вона. — Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу — все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти — це я…

Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх — вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.

Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:

— Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…

Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…