Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить— сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»

Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…

Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася.

До неї несміливо підходив Юрко — малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:

— Тьотю Олено, ти плачеш?

— Ні, ні, Юрко, — усміхнулась Оленка, — ти помиляєшся. Щось защеміло в оці…

— Ти плачеш, тьотю Оленко, — наполягав Юрко. — Дуже дивно. Така сильна — і плачеш…

Оленка поклала руку на голову хлопця, погладила.

— Гаразд, більше не буду, хлопче… Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?

Юрко з гордістю показав Оленці великий букет сону. Прошепотів:

— Тільки що був у Агронома. Тобі — завдання. На той бік, до причалів. Перевожу я. Доки ти будеш працювати — я підскочу на могилу…

— До Горенка? — схвильовано запитала Оленка.

— Еге ж…

Оленка взяла квіти в руки, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мій пал сердечний, моє вітання…

— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — З того часу, як слухав його музику… в клубі… А потім він пішов… і загинув…

Голос Юрка задрижав, він ледве чутно закінчив:

— Хай завжди будуть квіти на його могилі. Влітку, весною, взимку. От закінчиться війна… Я буду вирощувати в оранжереї найкращі троянди… Для нього! Щоб люди знали, що він не мертвий, що творці не вмирають, а живуть з нами!..

Оленка притягнула хлопчика до себе, обняла, поцілувала в лоб. Одвернулась, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.

Від землянок почувся заклик:

— Сокіл, до командира!

— Нас, Юрко, кличуть, — твердо сказала Оленка. — Ходімо…

…Сива пелена туманів вкриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве докочується рокіт моторів. Певне, десь пливуть німецькі катери.

Юрко, одягнений в драну фуфайку, з старим величезним картузом на самому носі, сидить в кормі рибальського човна-душогубки. Він сильними, впевненими рухами орудує веслом, загрібає нечутно воду. Дзюрчить дніпровська течія, стрілою мчить човен до правого берега.

В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Тільки обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.

Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:

— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро.

Оленка виглядає з-за борту. Човен ввійшов під довгі віття верб, заховався. Юрко схопився за стовбур верби, опустив весло.

— Я буду ждати тут. Спочатку збігаю нагору, до могили… Дивися ж, будь обережною…

Оленка засміялась.

— Строгий ти мій! Буду слухняною, буду обережною.

Вона переклала рацію в корзину, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.

— Нічого, — зітхнув Юрко, — кінчиться війна, одягнешся, тьотю Оленко, в найкращу сукню… Тоді за тобою всі принци побіжать!..

Якимсь дивним поглядом кинула Оленка на хлопчика, промовчала. Кивнула йому, виступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.

Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Там склади. Туди треба пробратися Оленці.

Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній.

Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, в невеликій затоці, стоять німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Ось розійдеться туман — і тоді можна починати.

Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На лівобережжі туман вже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Зеленьки. Там — дід Василь…

Перед внутрішнім зором Оленки виникли ясні, спокійні очі, почувся тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг. Яку вагу незміряну взяв на себе, ставши старостою села? Хто зрозуміє, хто правильно подумає про причини такої жертви? І несе він ворожість, осуд односельчан, близьких і далеких, презирство і ненависть. Тільки міцним, незламним душам під силу такий тягар…

Велику поміч приніс дід Василь своїм вчинком. Майже нікого з юнаків і дівчат не могли взяти німці з Зеленьок і сусідніх сіл. Дивним чином ставали відомими людям задуми ворогів, навіть час облави. І в ті дні втікала молодь в ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.

А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції! Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але не могли знайти…

На Дніпрі пролунала сирена. Оленка насторожилася.

Клаптями розповзалися на плесі тумани. На воді забовваніли катери, баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї. То були склади, обплутані колючим дротом. Оленка помітила кілька постатей. Навколо складів ходили солдати.

Вона приготувала рацію. Наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все навколо.

Забула про те, що зовсім недалеко вороги. Що її можуть запеленгувати. Вона передавала, передавала координати об’єкта… а в свідомості роїлися образи того, що зараз діялося на Великій землі.

Ось біжать до червонозорих літаків пілоти.

Ось могутні птахи злітають в небо, мчать на захід.

Гримлять простори. Летить ескадрилья. Летить розплата.

Сонце піднімалось все вище і вище. Дихнув вітерець. Біля складів чогось забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленгували?

Зі сходу все наростає низьке гудіння. Радісно тьохкає серце в Оленки. Наші!

В небі спалахують срібні цятки повітряних крейсерів. Назустріч їм стелиться шквал вогню. Лунко гавкають зенітки. Повітря помережане димуючими трасами.

Даремно! Грізні машини лягають в піке. Сиплються на пристань чорні цятки бомб.

Оленка швидко збирає рацію.

Страшно здригається земля. Ще, ще! Гнівно розкочується луна над долиною, ніби відгуки весняної грози.

Юрко вже чекає. Широке обличчя усміхається, радіє. Він вихопив кошик з рук Оленки, допомагає лягти на дно човна, вкрив сітками.

— Ну й молодчина, тьотю Олено! Ну й молодчина!..

— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Дрібниці… Ти був там… на могилі?

— Угу, — радісно каже Юрко. — Там вже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали. І колоски пшениці…

Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо… Живи, мій друже… В квітах, в серці людей, в їх пам’яті, в грядущих піснях…

Човен летить по гладі дніпровській назад. Скоро лівий берег. А там лози, покручені протоки. Там вже недалеко ліси, свої. Аби лише плесо проскочити…

Згори, від причалів з’явився військовий катер. Човник помітили. Пролунали посіріли. Заляпали по воді кулі.

— Фашисти! — крикнув Юрко. — Помітили…

Він пригнувся, з усіх сил загрібаючи веслом. Оглядався назад. Катер повним ходом мчав до них.

Вже недалеко берег. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут зовсім мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають — можна буде заховатись.

Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли.

Оленка підвелася в човні, тривожно сказала:

— Юрку… Вони нас перехоплять. Катер швидко пройде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Зеленьки. А ти — з рацією — в ліс. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше…

— Тьотю Олено… А як же…

— Тихо. Мужнім будь. Передай Агроному — наказ штабу виконано! Човен притопи…

Олена поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомат через плече, прикрила фуфайкою. Пістолет поклала в кишеню. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові і зникла в кущах…

Пилип Рябченко люто розмахнувся, вдарив діда Василя прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалась цівочка крові. Він сплюнув криваву слину, мовчав, палючим поглядом дивився на коменданта. Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. А Пилип хрипів ненависно: