Сергій вів її додому, кутаючи в плащ. Мовчав. Мовчали дерева. Мовчало небо. Мовчав тривожний світанок, загораючись над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до океану. Він щось знав… передчував… обіцяв…

Вони залишили човен внизу. Самі пішли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала. Незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла — у неї було таке відчуття — і летіло десь поза нею. Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’ян. Ось уже недалеко круча. А на кручі — могила. Могила? Чому ж вона так поспішає до неї? Сергій одстав, залишився далеко внизу. Він махає рукою, щось гукає. Далі. Далі.

Оленка вийшла на гору. Побачила обеліск. Біля нього — група людей. Вона стишила крок.

Люди оглянулись на неї. Вона здивовано подивилася на молоду жінку, яка тримала в руках квіти. Хто ця жінка? Кого вона нагадує? На кого схожа?

Пшеничні коси, голубі очі, брови зрослися на переніссі. Це ж вона! Вона? Як так?

А це хто? Хто це? Світе ясний! Хто це?

А серце вже полетіло до нього, заспівало, в єдиному пориві охопило несказанну радість звершення. Висока постать кинулася назустріч Оленці. Простягнуті руки, безумні очі, бліде лице.

— Оленко-о-о!

— Миколо-о-о!

Здається, в цілій безмірі прокотилися ці слова, потрясли далекі світи.

В міцний обіймах з’єдналися вони, завмерли. І час зупинився для них, впав, подоланий любов’ю.

Стояли мовчазні люди навколо. Стояли зворушені, вражені. Вони відчували, що перед ними творилася велика тайна. Тайна кохання. Нема вищої тайни у світі…

А на сірому граніті могили тріпотіли в променях світанку червоні троянди…

А далі, далі що? — термосив я Юрка.

Він усміхнувся.

— Що ж далі… Далі все ясно. І не ясно. Не просте життя. Радість зустрічі Оленки, Оксани і Миколи… але й печаль Сергія… Правда ж, можна зрозуміти його?

— Можна, — згодився я. — Але якщо зрівняти…

— Так. Якщо зрівняти… Сергій сам зрозумів це. Є таке почуття, до якого торкатись не можна… Хто може стати між цими двома?

— Ніхто, — сказав я.

— Вони живуть в Зеленьках, — промовив Юрко. — В рідному селі. Я буваю в них. І Євген з Оксаною…

— І вони… тут?

— Тут… Вже й дитя в них є. Донька… Тут такі діла закручуються… Ну та я вам дещо розповів. Прийдете в гості — все узнаєте.

— Прийду. І, може, житиму у вас… Адже я… самотній…

— Знайдете друзів, — пообіцяв Юрко.

— А як же… Марія… Сергій?..

— До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…

Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.

Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.

Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?

Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.

А ще краще — відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.

Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, — хто може знищити його? Ніхто.

Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь — хто ти?

Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?

Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?

Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?

Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?

Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, — хто ж я?

Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…

Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!

Гряде!

Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!

Тільки скажи собі — хто ти?

Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!

І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, — відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!

Хто ж ти, Людино? Хто Ти?

Їй снився сон…

Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:

— Летить! Летить!

Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.

Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.

І раптом в тій тиші почулося рішуче:

— Розійдіться. Я вийду до нього!

Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!

— Павле-е-е!!!

Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…

У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.

Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…

Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…

Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:

— Скінчилося. Ходімо…

Вона підвела голову. Встала.

Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.

Вона запитливо дивилась на нього. Чому він веселий? Адже Павло там… у пазурах страховиська… А очі діда сяють радістю… дрібні зморшки розбігаються променями по скронях, ласкою звучить глухий голос:

— Ходімо, доню…

Вони вийшли з хатини.

Люди стоять півколом. Перед ними лежала купа чорного пір’я, блищала кров. А поряд… тіло Павла…

Вона хотіла метнутись до нього, ридання рвались з грудей, але міцна рука діда затримала її.

Люди загорнули Павла в біле полотнище. Понесли. Зникли за хатою.

І в ту ж мить звідти вийшов Павло… живий… неушкоджений! Ясний і веселий, як завжди!

— Я знав, що він такий! — з гордістю сказав дід.

— Павле, — простогнала вона. Простягнула руки назустріч. Він підходив до неї — легкий, ефірний, прекрасний.