— Мамо, — потягнув її до себе Павло. — Не треба зараз. Я не голодний. Дайте подивитись на вас…

— Чого там на мене дивитись. Старий шкарбан, і все. Вже скоро в дорогу…

— Таке кажете!

— Чого там. Хіба страшно? Та цур йому, що це ми таке говоримо. Я не знаю, чим же тебе пригостити?

— Потім, потім матусю…

Мати присіла на ослін.

— Коли потім, то й потім…

Зазирнула в обличчя сина, зітхнула.

— Змінився ти, Павлушо…

— Похуд, чи що? — всміхнувся син.

— Та ні. Не те… Якийсь не такий…

Павло мовчав. Мати присунулася ближче, прошепотіла:

— Дивно там, синку?

— Дивно, мамо…

— Не ждав такого?

— Ні…

— Я відчула одразу… Та хіба й можна інакше… Така далина. Страшно подумати. Чужий світ. Тільки ось що дитино моя… В тобі я відчуваю… ніби чужість якусь… Не до мене, ні… а просто так… Я розумію… ти пережив страшне… ти бачив дивне… але будь, як раніше… Люди ждуть од тебе слова… нового, дивного… Ти не для себе літав туди… для людей. Вони послали тебе, для них ти повернувся. Ти розумієш мене, Павлушо?

Мамо, матусю! Ти одним словом знімаєш з мене павутину душевного холоду. Ти одразу збагнула, що твориться в душі твого сина. Я зрозумів тебе і з радістю слухаю твій мудрий голос. Буде так, як хоче твоє гаряче серце, бо воно серце матері…

Павло не каже нічого, але мати бачить, що очі його відповідають щирістю, що слова її падають в серце сина.

— А чому ж… не було свята… мітингу?

— Вирішили спочатку дати мені відпустку… додому… а вже потім — все інше…

— Мудро вирішили… Спасибі їм. А то до мене вже приставляли машини кілька разів, все чекали, що мене затребують в Москву, на мітинг… або в Київ. Все нема й нема… Я їм кажу — не треба, я не хочу виставлятись на люди, хай вже Павлуша терпить! А вони — ні! Положено, і все…

Павло од душі сміявся. Мати раптом посерйознішала, глянула в віконце.

— Ми оце з тобою сміємося, а забули найголовніше…

— Що, мамо? — здивувався Павло.

Мати докірливо подивилась на нього.

— Невже забув?

— Таня! — спалахнув він. — Як вона? Що?

— Одійшла, як почула, що живий. А то… та що там говорити. Сам побачиш. Іди до неї… Неждано — буде краще!..

— Як же так… вночі…

— Іди, йди! Мати підожде. Мати звикла ждати. А з нею тобі весь вік іти…

Мати, мати! Чутлива моя, голубко моя! Яке серце, чиє зрівняється з твоїм?

Павло схилився до матері, поцілував Їй руку. Вона підштовхнула його до дверей Щасливо осміхнулася.

— Ну йди, йди… герой… Я ждатиму тебе…

Вже переступаючи поріг, Павло почув:

— …на світанку…

Посадкою, поза селом, Павло пройшов до хати, де жила Таня. Ступав м’яко, як кіт. Ніби побоювався, щоб його не почули.

Над лісом сходив червоний місяць. Десь воркувала горлиця. Прозорі хмари швидко мчали в темному небі, і тому здавалося, що зорі та місяць пливуть в неосяжному океані безмежжя.

Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…

Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?

Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…

Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!

Стрепенулося серце, гаряче запекло в грудях.

— Таня?!

— Павлуша…

Підхопив її з перелазу на руки, поніс між соснами в ліс. Вона схопилася за його шию, цілувала щоки, очі, коханого, і він відчував на своїх вустах солону вологу її сліз.

Таня зазирала в обличчя Павла, сміялася крізь сльози. Місяць кидав примарне світло на них, і очі коханого здавалися бездонними, таємничими…

— Чому ти була надворі? Я думав, ти спала…

— Я не сплю вже третю ніч… Жду тебе…

— Ластівко моя…

— Я відчувала, що ти йдеш… наближаєшся… Я знала, що будеш сьогодні…

— Звідки?

— Не знаю… Знала… і все… Чому ти так дивишся на мене?

— Ти змінилася… Схудла… Сивина в косах…

— Розлюбиш? — напівжартома прошепотіла Таня.

— Хіба я люблю твоє личко? Чи коси?… Серце твоє вічноюне… А втім, що я кажу… І очі, і личко, і вся ти — моя…

Він зупинився на високому горбі, обережно опустив її на землю. Звідси видно було бакени на Дніпрі, темні масиви лісів Таня пригорнулася до Павла, прошепотіла:

— Кажи… говори далі… говори…

— Там, в далеких, невідомих світах… я відчув, яка рідна Земля… яка вона люба і бідна… багата і нещасна… Я не казав цього нікому, дивні почуття розривають мене… Тобі першій я розповім усе…

— Я читала, Павлушо… чула радіо… Все — і про канали, і про руїни будівель, і про чорний камінь… Дуже цікаво… Жаль, що ти не прочитав той запис…

— Запис? — перепитав Павло. — Який запис? Ах, так… Ні, я не про те… Я хотів сказати, що, відірвавшись від тіла родини, я з більшою силою відчув свою єдність з нею… а найближче з тобою…

— Зі мною, — мов луна, прошепотіла Таня.

— Нема слів, щоб сказати… передати те, що я відчув… Мабуть, людям треба буде створити новий засіб єднання…

— Як в закоханих, — сказала Таня. — Вони майже не говорять. І розуміють одне одного…

— Так, — згодився Павло. — Це правда. Вони живуть в новому світі… в іншому вимірі… у світі любові…

— Як дивно, друже… Ти летів з радістю… а повернувся якимсь дивним… сумним…

Він похитав головою.

— Я не сумний… Я радісний… Тільки радість моя… незвичайна. Мені жаль, що люди не відчули того, що я. Як передати їм це почуття?.. Як? Як змусити відчути їх, що більшість з того, що турбує їх, — непотрібне, необов’язкове, смішне… дитяче, в кращому разі?.. Я відчув подих великої таємниці… Ще не знаю точно… але відчуваю, що це таємниця Буття…

— Я не розумію тебе… А втім, здається… починаю розуміти… Може, й так… Збоку, здалеку… все видніше… і вади наші, і світлі сторони…

— Ходімо, Таню… Ходімо в ліс…

Він взяв її за руку. Колихнувся місяць, зірки… Попливли сосни, тумани.

— Ми будемо ходити всю ніч, Таню, — прошепотів Павло. — Я розповім тобі все… все, що відчув, що передумав… Ми разом помандруємо знову у дивовижний край таємниці. Втім, зачекай… Ти ж не спала три ночі… Ну та нічого… Ти заснеш на моїх руках… а потім знову відкриєш очі, і знову я продовжу свою розповідь…

— З тобою я не засну ніколи, — засміялася Таня. — Говори, говори. Я жду з нетерпінням…

— Тоді слухай… Ще ніхто не чув того, що я скажу тобі…. Адже камінь той, про який ти читала… на камені тому я прочитав напис…

— Як прочитав? — вражено озвалася дівчина. — Чому ж ти не сказав про це людям? Ученим…

— Текст вийшов дуже дивний. Я побоювався, щоб його не прийняли за суб’єктивне марення. Адже програму складав я… Ось хай учені на Землі розшифрують… тоді побачимо…

— Я нічого не розумію…

— Підожди. Зрозумієш… Про камінь потім. А зараз — все спочатку…

Пам’ятаєш — ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…

Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…

Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля — теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…