Хто прямує в безмежжя — з ним і буде! А хто йде до егоїстичного власницького курника, з курми й сідалом і залишиться. Першим — нові і нові тайни буття, грандіозні відкриття, єднання з величними цивілізаціями Космосу, невпинний прогрес, а другим — чад і морок, злоба і руйнація, дрижання за нікчемне життя чи майно…

Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено сказала:

— Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, наближатиму з учнями своїми Новий Світ, який ви бачили…

Микола помовчав. Ніжно дивився на неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється… Вона довела це в житті…

— Далі, далі, командир, — тихо попросив Вася. — Про таке все життя буду слухати…

— А будувати Новий Світ хто буде? Дядя? — єхидно запитав Стецюк.

Партизани засміялися. В землянці утворилася атмосфера ясності та дружби Микола відчув це, радів. І вів далі натхненну розповідь:

— Всього не охопиш. Знаю лише одне — життя в тому світі було святом. Чистою і високою стала любов, міцною сім’я, людяними — всі дії жителів планети. Поняття Матері та Материнства були священними. Ніхто не був ображений. Ніхто не був обійдений. Кожен міг прикласти свої здібності, прагнення, вміння, бо перед кожним стояла Безмежність. Були небезпеки походів і польотів, були трагедії ризикованих дослідів та подвигів, але ті небезпеки ще сильніше приваблювали романтичні серця до величних здійснень в ім’я майбуття.

Ми побували з друзями в горах Алтаю, в Гімалаях, в Китаї, на островах Океанії, в Південній Америці, в Європі. Ми познайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними роботами учених, які вивчали проблеми психіки та її зв’язку з енергіями космосу, з творчістю художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових Громад. Це була прекрасна мандрівка, чудовий урок. Учні бачили все, що потрібно. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі і етики…

Так було довго. Дуже довго.

Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.

І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.

І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.

— Пора, — сказав він. — Ти досить бачив. Тепер я йду.

Я застогнав, простягнув руку до нього.

— Зажди. Не кидай мене.

— Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.

— Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…

— Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…

Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив — то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…

Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.

З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.

— Серьожа вертається. І з ним — ще хтось…

Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій — в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.

Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:

— Ну як?

— Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце — представник. Розвідник їхній. Сашко…

Микола потиснув руку Сашку, сказав:

— Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…

— Ні, — похитав головою Сергій. — Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…

Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»

З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Миколу.

— Одправимо в тил, — спокійно сказав той.

Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.

Ті зловтішно посміхались.

— Який тил?..

— Радянський, — твердо сказав Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть…

Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

— Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…

Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

— Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…

Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

— Не розумію вас…

— Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:

— Не може бути… Ви ж… розстріляні…

Сашко здивовано питав:

— Ви знаєте його, товаришу Артист?

— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну як, впізнали?

— Не вірю, — прошепотів офіцер. — Ви мертвий…

— Ні, не мертвий. Я вічно живий, — твердо сказав Микола. — І той світ, про який ви чули, побудую. А не я — мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..

— Чому ж ви мене… не розстріляли? — пролунало ледь чутне запитання. — Я не розумію вас, жителів дивного світу…

— Чому не розстріляли? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ — месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер — ідіть!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

Весна.

В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.

Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд — разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?

Хіба мій подих — не твій, мій зір — не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, — не твоя караюча рука?

На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…

Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.