А сни — це цілий світ. Неосяжний, глибокий, таємничий. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину до відпочинку, до марення. Ні, це, напевне, дуже цікавий стан, ще зовсім не вивчений наукою… І в ньому, безумовно, є свої закономірності. І свої таємниці. Кожен знає, що в снах ми часто думаємо над такими проблемами, яких не можемо вирішити в стані нормальному. Вчені приносять «звідти» рішення складних формул, композитори чують нові мелодії, художники бачать ідеї картин, люди згадують забуте, бачать приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося, приймаємо рішення.

А чи не може бути, що в стані сну ми єднаємося з іншими світами. Наша психіка, точніше фізична свідомість, спочиває, перебуває в інертному стані… а деякі ділянки свідомості сприймають радіацію, імпульси інших планет, інших вимірів. Все це передається у просторі через універсальне поле, Х-поле, через поле Праматерії, як говорили древні. Вони ще казали: «Пізнай самого себе». Як просто і сильно сказано. В Людині приховано Безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію людства. Вона — Безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом…

…Знову берусь до запису. Перечитав попереднє і бачу, що мої думки мають сенс. Єдність Людини з Всесвітом — не абстракція. Це абсолютно конкретний процес, явище.

Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів попереду, дивився на Сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими фарбами, багрянило луки. І я — не знаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно — відчув свою єдність з Сонцем, з Землею, з світом. Відчув, що Сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а Землю, всі планети, все, що є…

Я вагомо відчув його поле тяжіння, а себе — як частку, як електрон, як невіддільний елемент цього гігантського життя Сонця…

Ех, мало в мене часу, мало знання, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією! Скільки таємниць стукають у свідомість сучасного людства!

А наука майбутнього, напевне, буде всеохоплюючою, синтетичною! Тільки так треба. Не можна розділяти єдине тіло Пізнання. Той в ліс, а той по дрова! Фізик — своє, а художник — своє! Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпимою, мудрою, широкою. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає Людину і Космос. Серце б’ється сильно, тривожно. В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Напишу оповідання… Про своє бачення світу, про друзів з інших світів. Хай буде. Друкувати не стану ніде… а найближчим друзям прочитаю… Найближчим… а може, найближчій…

Я п’яний. Я смішний. Я радісний.

На випускному вечорі познайомився з нею.

Скільки я думав про це. Навіть боявся думати. Я ходив за нею, як тінь. Я боявся наблизитись до неї. А тепер — я знайомий з нею. І вона обіцяла прийти до мене. Не хочу думати, мріяти далі, глибше. Щоб не розчаруватися. Щоб не злякати свого щастя…

Ти щасливий, Євгене?

Щасливий, щасливий…

А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І як хто розуміє його?

Для одного — воно в багатстві, у володінні речами, людьми, у славі, в самолюбуванні.

А для мене — у єдності. Знову та ж сама нота: єдність. Гармонія. Злиття різних звуків у мелодію.

Не треба так багато говорити, писати. Сказане, написане — втрачає свою неповторність, свіжість. Воно — в’яне.

Її звати — Оксана. Ксеня. Ксана. Очі — кришталеві небесні акорди. Коси — спів пшеничного лану, сюїта серпневого сонячного дня. І вся вона — ранкова зоря, безмовність світанку…

Може, вона і буде для мене вогнем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею радісно буде творити. З нею не страшні ніякі невдачі, перепони.

Тихо. Цить, замовкни, уяво…

…Повертається. Повертається Оксана. Вона — лауреат міжнародного конкурсу скрипачів. Написала мені листівочку. І не забула про запрошення. Вона прийде на іменини. Ні, це дивно, неймовірно. Треба берегти незвичайність нашої зустрічі. Треба не зводити її до банального. Тільки тоді це буде вічно. Вічно…

Вони переступили поріг, і мати одразу накрила Євгена мокрим рядном.

— Як так можна? Іменинник — і повіявся десь. Друзі ждуть. Пора починати…

Син розгублено виправдовувався:

— Пробач, мамо. Я затримався. Ось за нею заходив… Познайомтесь. Оксана. А це моя мама…

Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в очах її заблищали іскорки зацікавлення.

— Поліна Михайлівна, — відрекомендувалась вона. — Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а дивись — отаку царівну знайшов…

Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:

— Мамо…

— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Хвилиночку заждіть, я вас проведу…

Дівчина несміливо переступила поріг прихожої, а Поліна Михайлівна накинулася на сина.

— Хто це? Яка красуня! Дуже рада за тебе. Хто її батьки? Мабуть, видні люди?..

— Та ні, мамо. Її мати — санітарка. А батька нема…

Пухке лице Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.

— Поспішаєш, синку. Все поспішаєш. Романтик ти. На личко задивляєшся. А що люди скажуть? Не можна ж приводити дівчину, а потім — геть її. У нас не така сім’я…

— А я не думаю з нею розлучатися, — сердито сказав Євген. — Ти, мамо, не говори мені такого. Я не люблю…

— Ну от, ну от, — сплеснула мати долонями. — Навіть на іменини ти псуєш мені настрій…

— Іменини мої…

— Будь ласка. Егоїст. Ти так завжди.

— Мамо, вона жде…

— Іду, йду. Скажи ж, хто вона? Студентка чи працює де?

— Вона скрипачка. Лауреат міжнародного конкурсу.

Поліна Михайлівна просіяла.

— Чого ж ти одразу не сказав. Воно й видно — талант. Принцеса. З такою не стидно показатись людям. Іди, іди, синку, веди її до друзів…

Євген метнувся до кімнати. На серце лягла якась тінь після розмови з матір’ю. Так було завжди. Кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічалася іронічно, з зітханням, з повчанням, як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з нею, було затьмарене.

Оксана поглянула на Євгена. Усміхнулась ласкаво. І одразу все темне одлетіло, розвіялось. Хлопець показав на двері до їдальні.

— Сюди, Оксано. Там уже зібралися…

— Мені незручно, — прошепотіла вона. — Там всякі вчені, фізики, академіки… А я…

— Академіків нема, — засміявся Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З інституту кібернетики, з інституту фізики, з консерваторії. Ходімо…

Євген відкрив двері. Його зустріли веселим гамором, вигуками.

— Покарати, покарати іменинника!

— Пляшку коньяку випити за один раз!

— Поцілуватися з конем Богдана!

А коли побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво розглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко встав високий гарний хлопець, кинувся до неї, сказав:

— Ого! Євген! Чому мовчиш? Язик проковтнув? Воно й не дивно!

Він подав руку Оксані, ґречно запросив її до столу.

— Будьте, як дома. Я Роман, брат оцього розгубленого юнака. А ви?

— Я Оксана.

— Друзі, прийміть до свого гурту Оксану. Сідайте ось тут, біля мене. Вільне місце. Женя, твоє місце там, головне…

Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона опустила очі, скоса розглядала присутніх. В кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна і стара повна жінка — домробітниця — носили до столу закуски.

Євген сів на чільному місці сам не свій. Відчував себе обійденим, ображеним. Чому від нього забрали Оксану? Чому так нахабно поводить себе Роман? Це нечесно. Це неетично…

— Ну що — почнемо? — підвівшись, сказав Роман. — Іменинник у нас несміливий, я буду тамадою. Наливайте бокали, чарки. Готуйтеся до бою. Євгену сьогодні двадцять п’ять років. Вік такий, коли переходять до серйозності, до солідності. Побажаємо імениннику серйозності!