Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

— Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара — високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина — вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

— Оленко!!! — закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії:

— Що з ним? Що трапилося? Він хворий?

— Ні, ні! — плакала щасливими сльозами Марія. — Він щось згадав! Друзі, треба машину… Допоможіть знайти машину!..

— Я зараз, — скрикнув хлопець, схоплюючись. — Швидку?

— Ні, ні! Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря! Це не страшно. Це чудово!..

Дівчина, не розуміючи, слухала дивне бурмотіння Марії. Хлопець побіг до вулиці. Так він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій визирнув з віконця, сказав:

— Хутчій. А то сюди не дозволяють… Давайте хворого сюди…

Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:

— Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…

— Ім’я? — здивувалась дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксана. А прізвище — Кремінь…

— Це ваше дівоче прізвище? — запитала Марія. — Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…

— Не дівоче, — сказала збентежена дівчина. — Дівоче моє — Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер — Кремінь. Ми недавно одружилися.

— Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…

— Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, — вибачливо сказав хлопець. — Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно — ми готові зробити, що треба… Будь ласка…

Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вона зупинилась. Викликала лікаря в номер. Лікар оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього якесь нервове потрясіння. Спокій, спокій, спокій, — сказав він. Все буде гаразд…

Через кілька годин, вночі, Микола опритомнів. Марія з надією очікувала. Дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика… Срібні акорди радості… Хороше… Радісно… Оленко… Маріє… Де ви? Де ви, подруги мої?..

Марія метнулась до нього, схилилась над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

— Я все згадав… Згадав, Маріє… Я знаю… Ніч над Дніпром… розстріл… видіння… і ти… Ти врятувала мене. Партизани. Артист. Я — Артист. Бій. І вона…

— Хто вона? — тривожно запитала Марія.

— Оленка. Дружина моя! Її вішали тоді. Пам’ятаєш, її вбив офіцер… Тоді мене охопила пітьма… І все… далі, як сон… Сад, сад… і ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоєю дитиною. А тепер — я прокинувся. Що сталося? Що сталося, Маріє? Мені приснилась Оленка. Я ніби зустрів її на кручі, в саду…

Марія плакала радісно. Вона пестила сиві кучері Миколи і щасливо промовляла:

— Все не так. Не так, друже… Якби ж я знала? Якби знала… Вона не вбита. Не вбита, Миколо!..

— Хто? Хто… не вбитий?..

— Та жінка, що ти кажеш… Оленка… Її, поранену, одправили на Велику землю разом з тобою… Вона лежала поряд… А я не знала…

— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі потьмарились знову.

— Що з тобою, Миколо? — злякалась Марія. — Друже, не треба! Друже, ми знайдемо її! Чуєш… вона повинна бути жива…

— Знайдемо, — як луна повторив Микола.

Марію потрясали гарячі і холодні потоки незримої енергії. Вона відчувала, що а ці хвилини розв’язується гігантський вузол долі.

— А та дівчина… що ми зустріли… Хто вона? Хто? Ти знаєш, Маріє…

— Я записала, — сказала Марія. — Її звати Оксана. Оксана Миколаївна Горенко…

— А-а-а! — скрикнув торжествуючим голосом Микола, і очі його загорілися синім полум’ям. — Маріє! Це дочка моя! Донька! Маріє!

— Донька? — не вірячи його словам, прошепотіла жінка. — Хіба тебе…

— Горенко… Горенко, — сміявся і плакав Микола, обнімаючи Марію. — А донька Оксана… Так ми її вирішили назвати… з Оленкою… Де вона? Куди нам їхати?..

На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною в придніпрянське село…

У вікно світить місяць. На підлозі пливли срібні тіні. Марево. Все ніби сниться.

Оленка роздяглася, залишилася в сорочці, пірнула під ковдру. Вона дружина Сергія. Сталося. В шухляді столу лежать документи. Папірець. І вона — дружина Сергія.

Вона оточила себе стіною забуття. Не підпускала спогадів. Вона здалася перед лавиною кохання. Вона згодилася… їй вже було несила дивитись, як він знемагає в боротьбі з самим собою. Як він марніє від нерозділеного кохання.

Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене. Серце поховане там, над Дніпром. Хай цьому належить тіло. І дружба…

Тягнеться… Тягнеться час…

Скрипить підлога. Він наближається. Затуляє місячний промінь. Він лягає поряд з нею. І боїться торкнутися. Ніби хлопчик. Ніби юнак, який ще не відчув доторку дівочого тіла.

Оленка мовчала. Не дихала.

Серце завмерло.

Зупинився час.

Він повернувся до неї. Прошепотів:

— Оленко…

Вона мовчала.

Він провів рукою по її плечах. Тремтячі пальці лягли на перса. Вона здригнулася. Напружилася, як тятива лука.

Вдарила блискавиця. Зникли стіни, ліжко, будинок. Зникло все! Шумлять каштани, співає вітер, срібно дзвенить розбита пляшка.

«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва крові!» — прозвучав урочистий голос.

Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону байдужості. Оголила серце!

Рідні очі наблизились, заглянули в душу. Кликали… Звали…

— Ні! — закричала Оленка. — Ні!

— Оленко… Що ти? Оленко? Що з тобою?

— Ні! Не хочу!

Вона відкинула ковдру, скочила на підлогу. Миттю накинула сукню і кинулася надвір.

— Оленко, вернись!

Сергій вибіг за нею, кликав приглушеним, розпачливим голосом:

— Оленко-о! Оленко-о-о!

Вона бігла до Дніпра. Бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віття верболозів, акацій. Добігла до Езопа, задихаючись, обняла його. Плакала бурхливо, обливаючи сльозами кору столітнього в’яза.

— Що мені діяти, друже? Я не можу… Не можу! Краще вмерти! Вмерти, Езопе. Порадь мені, любий мій. Скажи хоч слово!..

Смерті нема, скрипіло дерево. Розвійте хмари душі. Відкиньте примари.

— Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?

Рідне серце — стежка твоя, заспокоював Езоп. Рідне серце…

Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла:

— Я божеволію… Так не можна. Не можна…

Сергій найшов її опівночі біля в’яза — холодну, задубілу.

Обігрівав подихом своїм руки, плакав скупими чоловічими сльозами.

— Оленко… Що ти робиш зі мною? З собою? Оленко, серце моє… Що ж нам діяти?..

— Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий… Він живий… Я не можу…

— Оленко… Ми ж маємо розум… Треба жити в реальному світі…

— Сергійку… Поїдемо до нього… на могилу… Попрощаємось… Я хочу ще раз… переконатись… а потім… я твоя… Я забуду…