І знову ходила дівчина по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла знайти відповіді на свої заплутані питання.

Над горами рожевіло небо. Тумани одступали в густі хащі лісу. Світало. Вже пора до роботи. Спати ніколи.

Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої очі. В них була тривога. Синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що ж? Хай жінка! Але вона мусить відкрити загадку! Її серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. «А потім я повернуся назад». Назад? Куди назад? У свій світ? Значить, він зникне? А з нашої точки зору — це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє. Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, хто ж ВІН?

Марія вийшла з кімнати. В коридорі було тихо і пусто. Їй назустріч поспішала чергова санітарка. Обличчя в неї було розгублене.

— Маріє Василівно… Не знаю, що й робить…

— Що сталося?

— Та новенький… той, що без імені…

— Що?

— Не хоче їсти…

Марія раптово зупинилась. Дивна думка блиснула в її голові.

— Ви певно знаєте?

— Аякже… Слідкую всі дні. Не взяв нічого. Жодного шматочка хліба. Тільки воду пив…

— Де він тепер? — схвильовано запитала Марія.

— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов…

— Гаразд. Я сама займусь цим.

Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Вона знайшла Променя на тому ж камені. Він відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:

— Ти добула те, що я просив, Марія?

— Що? — ледве вимовила дівчина.

— Скрипку…

— Я послала… Але хіба це потрібно… так швидко?

— Я покину тебе сьогодні, Маріє…

Марія відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Вона ледве стрималась, щоб не видати себе, спокійно запитала:

— Чому сьогодні?

— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість асимілювала їх. Тепер можна діяти. Треба повертатись.

— Променю, — раптово запитала Марія. — А чому ти не їв нічого всі ці дні?

Вона тривожно ждала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче позбавитись життя голодуванням? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…

Промінь через плече глянув на неї, погладив її своїм ясним поглядом.

— Дуже просто, — сказав він. — Я не бажаю вводити в організм зайвих речовин. Адже вони не будуть органічно поєднані з тілом. Вони будуть мертві. Це заважатиме переходу в інші сфери…

Помовчавши, він додав:

— А взагалі, в їжі нема потреби… для мене… І ви, люди, згодом будете вміти асимілювати енергію Простору. Тоді ваш організм витончиться, здобуде нові можливості, нові почуття…

Марія відчула, що дивна дрож потрясає її тіло. Вона намагалася стримати себе, але годі було. Серце її передчувало, що наближається щось фатальне. Всі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем. І вона знала, що нічого не вдієш, вона вже майже вірила, що бачить його останній день.

— Променю, — тихо покликала вона.

Він дивився на неї, ждав. Усміхався ніжно.

— А що, коли я не пущу тебе…

— Куди?

— Туди… у твій світ…

Він розвеселився. Сині іскорки блиснули з очей.

— Як це можливо, Маріє? Що ти кажеш? Це не під силу навіть богам, якби вони були…

— Хай так. Але чому тоді ти не залишишся тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про братерство… Тоді залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання. Адже ти знаєш так багато…

Промінь по-дитячому розвів руками.

— Ти ж знаєш, Маріє, що це неможливо. Навіть ти вважаєш мене хворим… Не заперечуй… Я знаю, що ти сумніваєшся… Ти — як човен серед океанської бурі… А інші — вони просто не будуть задумуватись. Посміються, і все…

— А ти їм доведи! — не здавалась Марія.

— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енергії, які вона ще не заслужила. Закон рівноваги покарає і людей, і того, хто посміє порушувати космічне право. Уяви собі, що якась людина в мурашник внесе полум’я електродуги. Буде це для мурашок чудом? Буде! А корисно буде це їм, як ти гадаєш?

Марія мовчала. Все було сном, кошмаром, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат, і …спокійні розмови про тайни світів.

— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Чуда ніколи не буде. Все закономірно. Все в свій час. Отже, мені не треба залишатися тут. Я міг би залишитись тут, лише забувши, звідки я…

— Тоді забудь, — прошепотіла палко Марія.

Промінь вражено замовк. Дивився пильно на неї, ніби вперше побачив її. Читав у серці, ніби в розкритій книзі. Він читав про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про її ще не висловлене почуття. Марія затримала подих, ждала. Чого вона ждала?

— Це неможливо, — помовчавши, сказав Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, який зупиниться в невеликому потоці…

— Не треба… Я збагнула… Не треба, Променю… Роби, як знаєш…

— Тоді ходімо. Ходімо, я дам тобі свої «докази»…

— Не треба. Я не хочу, — сумно сказала Марія.

— Ні, треба. Ти повинна вірити. Ні, не вірити, а знати…

Вони рушили до будинку. Чергові фельдшери і санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з новим хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.

На столі вже лежав футляр з скрипкою.

Марія, ще не вірячи, оглянулась, ніби шукала чогось.

— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти шукаєш якогось обману. Ти думаєш, що я щось підготував… своєрідний фокус.

Промінь сказав:

— А тепер ходімо, Маріє… Пора. Я візьму скрипку. Ми підемо подалі від людей. Ще один доказ тобі. Та ні… Хай це буде не доказ, не чудо…Хай це буде моє прощання з тобою…

Все було дивно, нереально. Ніби у сні.

Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось? Вона невпопад відповідала. Десь в глибині свідомості майнула думка: мабуть, вважають і її за божевільну. Та хай. Нехай… Все це сниться. І лікарня, і гори, і ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, з світів мрії.

Вони минули двір, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились в нетрі, між скелі. Куди він веде? Хай… Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб все стало на своє місце, щоб знову повернулася ясність і розуміння навколишнього світу… А він? Його не буде? Як же так? Як же без нього?

Відповіді не було. Він ішов мовчки попереду, тримаючи під пахвою футляр з скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко заливалися птахи в гущавині. А Марія пливла у вихорі нез’ясовних почуттів, з якого не було виходу. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини і лікаря? Що сталося?

Він іде по стежині — безіменний химерний юнак — і веде її… Куди? Вони вийшли на високу площину, яка панувала над озером. Будівлі і люди залишались внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмарини і хитали могутніми верхів’ями столітні смереки.

Промінь відкрив футляр. Вийняв скрипку. Поглянув на неї. Спробував струни. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.

— Давно це було. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас музика твориться безпосередньо. Звучить простір, об’єднуючись з творчою волею виконавця. А тут — бачиш — потрібні проміжні примітивні інструменти. А все-таки я згадаю, і ти побачиш, що може робити музика, поєднана з енергією думки…

Він провів смичком по струнах. Ще раз. Ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім чистішали, стрункішали, наливалися якоюсь незримою силою, вібрацією. І ось вже Марія чує не гами, а переливи дивної мелодії. Промінь ступив кілька кроків до куща троянди-шипшини, притишив гру і сказав:

— Дивись… Дивись, Маріє, на оцей пуп’янок. Він розквітне сам по собі лише через день-два. Дивись…