Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки проникають в неї, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати. Серце билося сильно і болісно. Воно виривалося з грудей і палахкотіло невидимим вогнем. Їй стало важко дихати. Але все ж таки вона не зводила погляду з пуп’янка, на який вказав Промінь. Пуп’янок на її очах завібрував, заворушився і радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння.

І не лише він, а всі інші квіти, листки хиталися, танцювали в ритмі музики, ніби радіючи тонкій, дивовижній мелодії.

«Я сплю, сплю, — шепотіло щось в свідомості Марії. — Це чари. Мені сниться добрий, веселий чарівник з казок Андерсена. Хай продовжується сон. Хай він буде завжди». Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки…

А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди, Марії бачаться численні світи, неосяжні планети, покриті лісами і горами, океанами і пустелями. І серед тих грандіозних просторів вібрує, шукає, прагне і гине предковічне Життя. Воно в міріадах форм, в незміряних проявах, в тенетах важкої Матерії. Воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні, розчавлене пресом часу і простору. Воно, виявлене по законах міри, ваги і числа, нікчемно дрібне порівняно з Вічністю. Воно — ілюзія. Воно — ніщо…

Плачуть віки. Плачуть незміряні цикли. Та все ж не вмирає імпульс Життя. Він горить безліччю вогників серед пітьми Небуття, серед інертної Матерії. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в нові вогні, в вогнища, осявають пітьму, прагнуть у небо, заливають світлом своїм Космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона торжествує, вона виривається у безмір, у океан Буття. Сяючі вогні зливаються в гігантське кільце Розуму, і вже нема такої сили в Світобудові, яка б зупинила їх торжествуючий політ…

Марія вже не бачила нічого. Сльози заливали їй щоки. Горіли груди, перехопило подих. І мелодія обірвалась.

Тиша. Все зникло. Нема Космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, як зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в безмежжі срібним дзвіночком.

— Пора, — сказав Промінь.

Пора. Що пора? Що він каже?

Промінь поклав скрипку на камінь, одійшов убік. Став на плоскому камені.

— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія, не вірячи тому, що мало статися.

— Я повертаюсь до Вітчизни, — просто сказав Промінь. — Я думаю, що ти переконалась… Я не хворий. Я справді людина з інших світів…

— Я знаю… Я знаю і вірю, — задихаючись, сказала Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?..

— Ти? — запитав Промінь. — Ти, Маріє…

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї голубим поглядом і сказав ніжно:

— Це дуже просто вирішити, Маріє…

— Як? — з надією запитала вона.

— Ходімо зі мною…

— Куди? — вражено скрикнула Марія.

— В мій світ. У світ Всебуття…

— Як? Хіба я зможу?

— Кожен зможе. Хто збере силу, хто знайде її в собі. Хто повірить. Хто вогнем самовіданності і самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків. Але пам’ятай, що для цього потрібен вибух. Як пташеня одразу пролупується з яйця, так і людина повинна одразу народитися в Новий Світ!..

— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

— Недалеко. В нас, — сказав Промінь. — Дивись сюди. Я допоможу тобі…

Він зупинився непорушно, зосередився. Очі його потемніли, обличчя мінилося. Це вже не був юнак. Це була вогняна істота, насичена могутньою енергією і незрозумілою силою. Простір навколо нього завихрився. Виникло гігантське сяюче коло.

— Що ти робиш? Що з тобою? — прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

— Я створив сферу з елементів Землі, — почувся голос Променя. — Ти бачиш райдугу. Це симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Хай люди Землі ідуть по цьому шляху. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія металів, симфонія людей, симфонія світів. На цьому шляху прийде радість, радість пізнання Істини. Ти готова, Маріє?

— Що повинна я зробити?..

— Стань поряд зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаосу навколишнього світу. Хаос не в силі подолати сферу синтезу. Ми досягнемо швидкості світла і на грані ваших енергій перейдемо у світ Всебуття. Але ти повинна твердо вирішити. Ти повинна бути сильною і впевненою. Найменше хитання, і ти будеш розвіяна у Космосі, розірвана дисгармонією власного єства… Ти йдеш, Маріє?

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась навколо. Внизу плескалось зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона йде? Що там жде її? Де той химерний світ? Що з нею? Чому не закінчується страшний кошмар?

— Я жду, Маріє, — глухо пролунав голос.

— Я не можу… Я не знаю, — прошепотіла дівчина. — Пожалій мене…

— Залишайся, Маріє, — ласкаво сказав Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, гартуй серце. Сповнюй його красою і любов’ю. Допомагай своєму світові подолати віковічну дисгармонію Буття.

— Стій… Ще хвилинку… Стій, Променю… Невже ми не побачимось ніколи?.. Невже все?..

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, бліднути. Долинув ледь чутний голос:

— Все залежить від тебе. Все в тобі, Маріє…

Покотився гарячий вихор. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Вона, задихаючись, простягала руки в порожнечу неба, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння і заридала. Все тіло її здригалося в тому судорожному плачу. І довго лежала вона самотньою — безпорадна, розчавлена, спустошена. А сонце ясне дивувалося на її горе, не могло зрозуміти. І небо чисте теж дивувалось. І дивувалась рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка…

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, Роман жалібно наморщив лоб, зітхнув:

— Бідний пришелець з Всебуття! Нав’язав йому наш поет все, що самому близьке! Навіть етимологію. Адже захоплюєшся походженням, значенням слів?

— Ну то й що? — здивувався Євген. — Захоплююсь. Яке це має значення? А ти хочеш, щоб я пришельця малював рогатим, хвостатим? Так? Щоб зовсім не таким, як ми? Я його так уявив, так і написав! І потім — не про це річ…

— Правильно, не про це, — гукнув Вася. — Тут він цілу схематику еволюції висуває. Треба подовбати його!

— Зажди, — знову встряв Роман. — Зажди. По його казочці смисл буття у якомусь там прагненні до якогось там злиття, до Всебуття! До ліквідації особи в ім’я якоїсь космічної свідомості. Це містифікація. Це неможливість! Абстракція найчистішої води! А наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах. Замість ясної і конкретної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману! Що — не так?

— Не так! — загорівся Євген, стріпнувши кучерями. — Не так! Хіба самовідданість — не факт? Хіба жертвенність — не факт? Хіба віддача геніями своїх сил на благо людства — не факт? Проведи цю лінію далі, в майбутнє, і ти збагнеш, про що я кажу!..

— При чому тут наукове пізнання світу, — обурився Роман, — і жертвенність? Фізика і етика?

— Якщо ти не розумієш єдності фізики і етики, то ти ще не доріс! — крикнув Євген. — Світ пізнається не лише синхрофазотронами, а й серцем!

— Ілюзія, — одрізав насмішкувато Роман, зиркнувши на Оксану.

Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, все хиталося, перед очима пливли кольорові плями. Вона дивилася на похмурого Євгена, потім на іронічне обличчя Романа, на почервонілих гостей. Чому вони так сперечаються? Для чого? Чому Євген такий злий? На всіх нападає! І не любить свого брата. А брат приємний, ласкавий, веселий!..