— Чому?

— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…

А після паузи космонавт якось дивно додав:

— Та й невідомо, чи потрібно це…

— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…

— Пробував, — відповів Коваль.

— Що-небудь вийшло?

Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.

— Ні.

— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?

— Штучні. Це безсумнівно.

— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?

Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.

— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…

Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.

Герой Марса солодко спав.

Пролунав дзвінок.

Президент взяв трубку. Викликала Москва.

В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:

— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?

— Не готові дані, — відповів президент.

— А Коваль? Що з ним?

— Спить.

— Як спить?

— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…

В трубці почувся сміх.

— Так, так… Це ви правильно. Мабуть, найкраще буде— дати Павлу Григоровичу відпустку. Хай поїде до мами… до дівчини… якщо вона є…

— Є дівчина…

— От і добре… Це будуть найкращі ліки. А то я теж піддався загальному захопленню, не витримав. Захотілося сенсації. Хе-хе… Нічого, підождемо. І світ підожде…

— Та для чого ж чекати? Опрацюємо дані — і покажемо, опублікуємо. Без Коваля. Правда, дуже багато дивного. Незрозумілого. Підождемо, доки він прокинеться…

— Тоді до побачення. Передайте Ковалю моє вітання. І не забудьте про відпустку…

— Спасибі. До побачення.

Президент поклав трубку. Переглянувся з Петровим — конструктором «Марс-16».

— Що будемо робити?

Жовтаве обличчя Петрова зарожевіло. Примружені очі заблищали.

— Треба ждати, — рішуче сказав він. — Досить шуму, сенсацій. Ми не діти — і хай люди Землі зрозуміють це…

— Що ви мене агітуєте? — засміявся президент. — Я теж проти шуму… Але прискорити… кортить… мабуть, у мені ще є щось дитяче… Га?

— Та й у мені… якщо признатися… по совісті…

— От бачите…

Президент ввімкнув телевізофон. Побачивши на екрані строгу дівчину-секретаря, сказав:

— Ну, як там?..

— Обробка завершується. Тільки що передали. Ждуть вас.

— А механіки?

— Механіки повертаються. Головний диспетчер дзвонив…

Президент радісно поглянув на Петрова.

— Ви чули? Нарешті…

Головний конструктор підійшов до вікна, поглянув на бовваніючий вдалині корабель «Марс-16».

— Цікаво, чи правий я, — задумливо сказав він.

— Про що ви? — здивувався президент.

— Так… Деякі думки з’явилися. Ще тоді, як приземлився корабель. Ви помітили колір корабля?

— При старті… чи тепер?

— І тоді, і тепер…

— Гм… — Президент задумався. — Сам «Марс-16» був дуже високо. А стартові ракети… по-моєму, сріблистого кольору…

— Стартові — сріблистого. А «Марс-16» — блакитний…

— Ну й що? Яке це має значення?..

— Величезне. «Марс-16», який повернувся тепер, має фіолетовий відтінок. Чому?

Президент вражено поглянув на Петрова.

— Справді, дивно… Якщо ви не помиляєтесь. А втім — здається, ні… Я теж помітив — корабель фіолетовий… Гм… А чи не може бути… невідомі реакції в міжпланетному просторі… хімічна взаємодія…

— Ні, — заперечив Петров. — Досі такого не було…

— Тоді що ж?

— Я жду механіків. Я просив їх зробити деякі аналізи… І оглянути всі вузли корабля. А потім сам піду… Та ось і вони…

Двері відчинилися. До кабінету зайшло троє хлопців у комбінезонах. Петров кинувся їм назустріч.

— Ну як?

— Кошмар, — похмуро заявив один.

— Що за кошмар? — різко запитав Петров — Висловлюйтесь зрозуміло…

Другий хлопець підійшов до столу, поклав купу фотографій.

— Дивіться… Ось фотографії «Марса-16» перед стартом… а ось тепер… і вузли корабля теж…

— Це не той корабель, — знову озвався похмурий механік.

— Що значить не той? — запитав президент.

— І той… і не той…

— Не морочте голови… Кажіть ясніше!

— Ось дивіться. Форма нібито така… але зміни в аеродинаміці є… Правду сказати, на краще…

— Далі, далі, — схвильовано сказав Петров. — Бачте, я казав… Все підтвердилось…

— Це тільки квіточки, — заявив механік. — Половина вузлів керування замінена. Принцип їх дії такий же, а будова інша. В деяких навіть незрозуміла…

— Справді, дивно, — прошепотів президент. — Хто це міг зробити?

— Та вже ж не Павло, — сказав механік. — У нього нема заводу на кораблі… Та ми не сказали вам найголовнішого…

— Що там ще?

— Взагалі, весь корабель не той!..

— Ближче до діла, ясніше!

— Ми аналізували метал… обшивку, прилади, коротше кажучи, всі вузли. «Марс-16» не той, який ми послали в Космос… Він зроблений з невідомої речовини…

В кімнаті запанувала тривожна мовчанка. Петров перезирнувся з президентом. Механіки запитливо ждали.

— Може, й Павло не той? — пожартував похмурий механік.

— Може, — почувся голос від дверей.

Присутні жваво повернулись. На порозі стояв Коваль. Обличчя його було старанно поголене, на щоках грав рум’янець. Він підійшов до столу, кинув погляд на фотографії.

— Все правильно, — сказав він. — Ніякої таємниці нема. «Марс-16» справді не той. Щодо мене, — Коваль усміхнувся, — то перевіряйте самі. Я ж не відчуваю різниці… А втім… хтозна… може, й є…

— Досить загадок, Павлушо, — благально сказав Петров. — Ми вмираємо від нетерпіння.

— Тоді сідайте і слухайте. Я відпочив і в повній формі… Я розкажу все, що зможу… Бо багато дечого… просто не можна висловити… Ну що ж… Почну…

До Києва Павло їхав у поїзді. Хотілось відпочити, подумати, не поспішати. Йому дали окреме купе. На столику лежали свіжі газети, журнали. На перших сторінках чорніли великі букви, його портрети, фотографії чорного каменя, марсіанських пустель, рослин, руїн дивних споруд. Павло переглянув фотографії, перечитав статті, зітхнув.

Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..

Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…

Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…

Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні придніпрянські ліси, плеса Дніпра, ніжно-тремтливі лози над водою. А в ті дитячі спогади впліталися оранжеві пустелі Марса, тривожне марево чорного каменя, гримотіння падаючого корабля… і удар!

Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.

Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.

Павло одвернувся, сказав: