Він поглянув на вікно. На неї. Прошелестіло тихе запитання:

— Де я?

— У друзів, — відповіла Марія.

— У друзів, — повторив боєць. — У братів… У Новому Світі?

Марія не зрозуміла. Похитала головою.

— Це село Руднівка. На Лівобережжі Дніпра…

— Руднівка… А… Знаю…

Свідомість його ще борсалася в тенетах слабості, насилу виходила в світ реального. Він заплющив очі. Пригадував. Руднівка. Південніше Зеленьок. Як він сюди потрапив? Коли? Бій… Розстріл… Дивне видіння… Новий Світ… А тепер — знову повернення. Знову біль і бій… любов і мука… Хто вона — ця прекрасна дівчина? Звідки вона?

— Як звати вас?

— Марія…

— А я Микола… Як я потрапив до вас?

— Осінньої ночі… Ви приповзли до нашого ґанку… Без тями.

— Згадую… Страшна ніч була… Скільки ж днів я у вас?

— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців… Вже весна…

— Весна! — вражено шепоче Микола. Заплющує знесилено очі. Його тонка, висхла рука лягає на руку Марії, вдячно гладить її. Марія мовчить, причаїлася. Хай продовжиться ця мить… Хай вічно так солодко щемить серце! Вона досягла свого, вирвала здобич з лабетів жахливої смерті…

І полетіли тривожні дні. Короткі ночі.

Микола ходив по хаті. Тренував руки, ноги. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував.

Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами навколо хати. Шепотіла доньці:

— Боюсь я чогось. Віщує серце лихо. Помітять, заберуть і тебе, і його…

І лихо прийшло.

Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, люто виговорював їй:

— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Все думаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?

— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!

Минуло два дні. Марія терзалась мукою невимовною, не знала, як діяти, що сказати Миколі…

Пізнього вечора Микола лежав в напівдрімоті. Марія і мати спали на печі.

В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала — прийшло невблаганне.

Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне дихання. Вона відступила через поріг, метнулася до столу.

Сидір вступив до хати, гримнув:

— Чому темно? Хіба так… гостя зустрічають?

Марія слабіючими руками чиркала біля столу, засвічувала каганець. Сидір підступив до столу, дмухнув.

— А втім… в темряві краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше…

— Що ти хочеш? — скрикнула пошепки Марія. — Не займай мене!

— Е, ні, голубонько, — захрипів поліцай. — Номер не пройде! Ти у мене не викрутишся. Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер… дзуськи…

Він схопив її за перса, стиснув жилавою рукою. Вона скрикнула, вдарила його по щоці.

Сидір погано вилаявся, рвонув її до себе. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Сопів страшно, гидко. Дихав страхітливим смородом.

Марія застогнала, зіщулилась, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.

— С-су-ка! — харчав він. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам? Не дам, сам… спользую…

З печі скочила мати, заголосила. Забігала над страшною купою, що вовтузилася під іконами, смикнула поліцая за піджак.

— Сидоре! Побійся бога! Сидоре! Проклятий, що ти твориш?!

Він хвицнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.

Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Ні, нізащо… Щоб криваві руки рвали ніжне тіло, щоб зміяча кров змішалась з моєю, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сіменем?..

— Миколо, — простогнала вона.

Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком впав на долівку.

Марія скочила на ноги, прикриваючи груди, кинулася до вікон, затулила. Дрижачими руками запалила світло. Микола стояв серед хати, як привид. Тримав у руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.

— Мертва, — прошепотів він.

Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних запонах.

— Треба тікати, — сказав Микола. — В ліс…

Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.

Діяли хутко, мовчки. Матір обгорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, на сухеньке обличчя покійної.

А коли закопали яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, хліба, посуд, харчі. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, покрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.

Кинулися з Миколою бігцем від хати. Прямо до лісу. Під першими соснами зупинились. Оглянулись.

Над селом розгоралась вогняна квітка. Зґвалтувались собаки. Кричали люди. Почулись постріли.

Обличчя Марії в променях місяця було бліде, але рішуче. Гори, мій батьківський притулку! Гори! Палай! Хай з тобою згорить минуле — ганебне, нікчемне, страшне. Хай простелеться попереду нова дорога. Хай вона буде найважча, але прекрасна…

Здавалося, що почала втілюватись в життя легенда, яку дід Василь колись розповів молодим. Чорна рука розтоптала квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила той олтар кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.

Так думав самотній дід Василь. Сидів у пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Бої котилися десь далеко, сюди долинала лиш глуха канонада, він не бачив жодного вбитого, але йому здавалося, що тягар війни і мука світу лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.

Він не боявся, що Вітчизна впаде в рабство. Він знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, викликав у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, сплітав далекі події з громом сучасності, бачив у тому сплетінні зародки грядущих здійснень. Було боляче за трагедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Коли, хто і чим виправдає страхітливе кощунство, наругу над творчістю — тим подихом майбутнього? Ниці і темні, самозакохані і безсердечні, агресивні правителі не задумувались над найпростішим — над питанням єдності всіх людей на Землі. Для того, щоб існувати, бути людством, — люди повинні бути вільними і рівними. Бо вони — єдиний організм, бо вони належать єдиному нероздільному тілу Землі. І коли яка-небудь група клітин забажає здобути привілейоване місце, — такий організм захворіє і загине. Просто, ясно, зрозуміло для кожного, хто може і має чим мислити. Отже, перший задум ворогів про розподіл світу — став першим кроком до їх самогубства!

Та як не думають ракові клітини про долю тіла, на якому вони паразитують, так не думали лідери фашизму про долю Землі. Як скорпіони, що в злобі жалять себе в голову, так вони готували самі собі жахливу розплату. Апокаліптичний звір вийшов з безодні, дихнув тьмою над континентами, потряс моря, збурив вогняним смерчем атмосферу.

Серце знало — все минеться, все пройде. Буде час — зацвітуть знову сади, заколоситься жито, засміються діти. Забудеться кривава година, як забулися, гомоном історії відійшли на сторінки книг луни минулих воєн і революцій.

А поки що…

Принишкли люди. По околицях почали лунати постріли. На березі Дніпра люди знайшли двох убитих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руки приклали свої, сільські. Ті, що поверталися з тюрем, із таборів.

Дід Василь, почувши ті новини, сумно похилив голову.

Були такі, що ночами розтягали майно колгоспне. Були такі, що хапали, несли в погреби, в схованки все, що потрапляло під руки, — амуніцію і одежу з покинутих військових складів, колеса з автомобілів, ящики з толом і зброю. Думали замкнутися в своєму, малесенькому коконі, перебути, вижити.