Стецюк не стримався, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:

— Ти думаєш, командир, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо… І хочемо… А тільки… не так воно в житті, як мріється… І в казках народ здавна мріє про гарне життя, а живемо собачим життям. Чому воно так виходить?

— Бо завжди знаходяться люди, які визискують народ, — гаряче відповів Микола. — Які не бажають творити, а лише висмоктують готові здобутки людства — хліб, музику, слово, ідеї. А ще винні ми самі. Наш страх і лінивість. Хіба неправда? Як важко входять в життя нові ідеї! Як мучаться всюди і завжди новатори, творці. А ми зітхаємо в своїх куточках та мовчимо. Не мене чіпають, а сусіда! Моя хата скраю! Проживемо так, як батьки жили… А тьма поспішає, вона не спить, не жде!

— Ей, командире, веди далі, — попросив Вася. — Цікаво ж, що ти бачив там… А ти, Стецюк, не всовуй носа. А то нема терпцю…

— Фанатики, — прошипів у темряві офіцер. — Їх їдять воші, а вони мріють про якісь нові світи. Божевільні!

Вася аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.

— Не кип’ятись, Васю. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі. І не перебивайте. Бо до обіду не закінчимо…

Я відчув себе в Новому Світі учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше я усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на Карпатах. З широких вікон видно було Чорногору, веселу стрічку Черемошу, величні зарості гігантських ялин та смерек. Все знайоме, все земне, але яке воно значуще, сповнене життьової снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, з людьми… А втім, що я кажу!.. Хіба природа щось окреме від людини? Хіба буття не єдиний процес? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється хижак, що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки і озера, виснажує землю, отруює атмосферу?

Згадайте земні пустелі. Їх колись не було. Там, де тепер Сахара, — ще десять тисяч років тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Такла-Макан, Кизил-Кум чи Кара-Кум, ще в історичні епохи пишалися могутні держави…

В Новому Світі зникли пустелі. Ми спрямували до них потужні потоки хмар. Дощі зросили мертві піски. Зазеленіли трави і ліси…

— Видумки, — зітхнув Стецюк. — Фантастика. Десь я читав у книжці…

— Тепер фантастика, — заперечив Вася. — А потім буда правда…

— Нема межі для могутності розуму, — згодився Микола, лагідно глянувши на хлопця. — Аби тільки силу ту спрямовувати на добро. Так було там, у Новому Світі… Але заждіть, я згадаю про свою школу. Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні «заучують» щось. Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей своїх учнів, до широти їхньої свідомості, до ухилу в здібностях. А найбільше раділи учителі тим учням, які вміщували в собі синтез всього, які поєднували всебічне знання. Це було завдання школи майбутнього — виховати носія синтезу, всебічно освічену людину.

Урок, про який я згадав, мав тривати багато днів. Ми готувалися з своїм вихователем пролетіти понад Землею, щоб знайомитися з різними районами, вивчати життя далеких континентів, островів, зустрічатися з цікавими людьми. В такій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з географією, космологією. А які хвилюючі пригоди чекали на нас! Небезпеки, походи, несподіванки! О, то була справді школа життя!

Вже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувались у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли самі собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не були завантажені дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувались на вселенські, космічні потреби…

— Які ти сказав, командир? — озвався Вася. — Космічні?

— Еге ж. Зв’язані з польотами до інших світів. Ми мандрували до сусідніх планет. А люди Марса, Венери та інших планет, вже не скажу яких, прилітали до нас. У нас було міжпланетне братерство.

— Ех, дожити б! — махнув рукою Вася. — Я б теж полетів!

— І полетиш, — поплескав долонею по плечу хлопця Микола. — Тільки покінчити з ворогом треба!..

— Далі, Миколо, — сказала Марія. — Мене дуже цікавить школа, навчання… Що ви бачили ще?..

— Школа готувала дітей до широкого життєвого шляху. Не було спеціалістів. Кожен оволодів багатьма професіями. Вузька спеціальність вважалася смертю духу, розумовим флюсом. Людина повинна володіти всіма дарами науки і мистецтва, інакше вона стане лише якимсь трибком в технічній цивілізації…

У нас були чудові вчителі. Справжні старші друзі. Вони вчилися разом з нами. Вони ніколи не показували своєї переваги над учнями. З ними було легко і приємно, бо ми знали про героїчне, величне життя своїх учителів. Виховувати юне покоління доручалося лише наймудрішим, наймужнішим, найтерплячішим.

Пам’ятаю нашого вихователя. Він був сивий, коротко стрижений, високий, сильний. Очі, ніби в дитини, сині і глибокі. А в погляді — бездонна мудрість. Він ніколи не гримав на нас, не підвищував голосу. Лише інколи ясна блакить погляду наливалася густим фіолетом. Тоді ми замовкали, знаючи, що хтось допустив безтактність або грубість… Але такі випадки були рідко. Наша група жила душа в душу з вихователем.

Перед польотом навколо Землі він провів бесіду про етику нової людини. Важко згадати все, але коротко передам його слова. Він казав так:

— Простота, краса і безстрашність — перші ознаки людини нашого світу. Хто порушує їх — той не має права називатися людиною. Адже людина — це внутрішній зміст, а не вертикальна двонога істота. Ми знаємо розумних істот з інших планет, вони цілком відмінні від нас по формі, але ми називаємо їх Людьми, бо вони єдині з нами по розуму і серцю…

— Отже, будьте прості. Все просто. Навіщо почуття зверхності? Гляньте на зорі, на сонце, на дерева в лісі. Які вони прості! Зорі величні, ясні, чарівні! Сонце просте, як подих, але без упину струмить океани енергії для нас, для всього світу. Хіба чванливі дерева в лісі? Гори високі, білосніжні, море тривожне, лагідне чи схвильоване? Ні, вони прості і життьові. Дають прохолоду і плоди, хоронять мудрість для безстрашних, несуть на грудях своїх кораблі в далекі світи. Будьте такими, як зорі, як сонце, як гори, як блискавиця, як зелені шати лісів…

— Бережіть, лелійте, сійте красу. Виженіть з життя все потворне, лубочне, штучне, нікчемне. Хай живе краса. Хай вона буде в рухах, в серці, в жестах, в слові, в дії, в думці, в кожному дні, в кожному подиху вашому. А найперше, несіть в серці її, а вже звідти вона осяє яскравим променем все ваше життя і життя друзів ваших.

— Будьте безстрашними. Адже страх смішний в безмежності. Чого боятися шукачеві, мандрівникові Космосу? Коли попереду безконечна дорога вдосконалень і пошуків, перемог і краси. Геть страх! Будьте безстрашними!

— Ти сказав «безконечна дорога», командир, — перебив Стецюк. — То що вони, наші нащадки, не вмирали, чи що?

— Вони перемогли смерть, — впевнено відповів Микола. — Вони могли створювати для людей нові тіла, молоді і здорові замість хворих чи покалічених. Та й розуміння смерті змінилося. Адже наша особа не виникає на пустому місці. Вона ніколи не починалася, вона складалася з досвіду безлічі попередніх осіб, і вона ніколи не зникне, бо ввійде своїми духовними здобутками в грядущі покоління…

— От здорово! — зрадів Вася. — Якби тепер уміли воскрешати! Га? Убили на фронті, а ти знову воскрес — і в бій!

— А фашисти теж! — іронічно підхопив Стецюк. — І вони воскресять своїх. І війні не буде кінця. Вічне звірство!..

— Правильно Стецюк підмітив, — сказав Микола. — Безсмертя достойні лиш люди чисті, позбавлені егоїзму, коли на Землі всі будуть брати, коли не стане воєн і сваволі. Та ви добре й самі розумієте те, що я розповідаю. Всього я не передам, мої слова лише тінь бесіди, яку я чув у школі. Ось він — офіцер Гітлера — взагалі не сприйме жодного слова з такого світогляду…