Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:
— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!
— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…
— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?
— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..
— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!
— Але я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.
— Все’дно я дождуся її…
— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…
Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:
— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — стогнала хвора.
— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»
— Ой, правда, правда…
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..
В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…
— То заходьте ж сюди…
— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…
— Ну, як хочете…
Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:
— Начальник її?
— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…
— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…
А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.
Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…
А замість світла — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко…
— Чому… дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко. — Додому мене приводиш… а остаточної відповіді не даєш…
— Якої відповіді, Василю Павловичу? Хіба ви мене про що-небудь запитували?
— Як? Я весь час в ресторані тобі говорив… на вухо…
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю… якісь пусті слова…
— Пусті? — ображено запитав Ниденко. — Чому ж пусті?..
— Ви що… пропонували мені одружитись? Не пам’ятаю…
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову зашепотів:
— Для чого ж так прямолінійно?.. Ми ще не знаємо… одне одного… треба взнати… поближче…
Його рука пролізла попід спиною Оксани, жадібно, ніби спрут, досягла грудей. І чувся тремтячий шепіт:
— Я… люблю тебе, Оксанко… Я…
— Для чого все це? Для чого? — простогнала Оксана.
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують… Як то для чого? Невже ти нічого… не почуваєш…
— Тільки горілчаний дух відчуваю, — з болем сказала Оксана. — І пустоту якусь… тоскно мені, гидко… Страшно… Страшно!
— Чого ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все переживаєш за минулим? Чим тобі погано… тепер? Будь розумною — все налагодиться!
— Налагодиться, — гірко прошепотіла Оксана.
— Налагодиться, будь певна, — запевнив Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки повисли безсило. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти… така дивна?..
Він посунувся до обличчя її, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене… пус-стіть…
— Тихо, Ксаночко… ну, тихше ж… почують… Ксаночко… Я… Я…
В коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. В кухню вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив обстановку. Обличчя в нього почервоніло. Він гнівно метнув погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.
— Оксанко, — тихо сказав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Тихо скрикнула. Ниденко дістав папіросу, тремтячими руками запалив.
— Хто ти… такий? — запитав він хлопця. — Чого без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до грудей, шепотів:
— Оксанко! Я прийшов. Оксанко, що з тобою? Де ти?
Оксана сиділа мов скам’яніла. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов, — прошепотіла вона. — Чого тобі?..
— Оксанко? Чому ти тут? З цим… типом?..
— Ну, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!..
— Бачу! — свистячим шепотом сказав Євген. — Подивіться на себе в дзеркало! Промийте очі, проспіться!
Ниденко розвів руки, він аж задихнувся від образи.
— Ксано, що це за хам? Ввірвався в твою квартиру, ображає! Це що — твоя стара любов?
— Облиште мене! — застогнала Оксана. — Облиште мене всі!
— Оксанко! — рішуче сказав Євген. — Чого ти тут? Тікай звідси! Тікай з цієї тьми!
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси, — гримнув Ниденко, багровіючи. — Чого тобі? Хіба не бачиш, що тебе гонять?
— Оксанко!
— Іди, іди, Євгене, — плакала Оксана. — Я не можу… Не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Та знову той прийшов, — озвався дядя Митя.
— Софіє Гаврилівно! — закричав Ниденко, просунувши голову в двері. — Тут якийсь хуліган, хам пристає до вашої Ксани. Треба його видворити!
— Гоніть його! Гоніть! — зарепетувала мати. — Доки він буде мучити мене?
— Оксанко, — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси, — схопив Ниденко Євгена за руку.
Євген штовхнув його від себе, вирвав руку.
— Забирайся, слизняк!..
— Ах, так! — крикнув Ниденко. Він розмахнувся і вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч нечиста! — люто засичав Євген. Коротким ударом кулака він повалив його на підлогу. Полетіли в різні боки табуретки, склянки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Ах, так! Битися? Я тобі покажу!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Я тобі покажу, на кого руку підіймати! Ти у мене п’ятнадцять одсидиш!
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, застогнала:
— Проклятий виродок! Як ти смієш… хуліганити в моєму домі?..
— Оксанко, — простягав руки до дівчини Євген. — Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..
— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!
— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!
