— От і домовились! — бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. — Та ти не журись, коли то ще буде!..

— Знаю я тебе, — слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. — Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!

— Може, не пустять, — сказав Павло з сумнівом.

— Хіба такого не пустиш? — з прихованою гордістю заперечила мати. — Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…

Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…

Він подякував за сніданок. Виглянув у вікно.

— День буде — як у казці. Піду погуляю…А то завтра запряжуть — не одкрутишся…

Мати несміливо сказала:

— Павлушко… А як же… Таня?

— Що, мамо? — здивувався син.

— Треба ж якось… записатися… весілля зіграти!

Павло засміявся, підступив до матері, цмокнув її в голову.

— Смішна ти моя. Записатися — запишусь. А весілля — не знаю. Що мені робити на весіллі?

— Роблять же всі інші!..

— Ну й хай… А втім, як захочеш. Можеш робити весілля. Тільки я на ньому сидіти не буду. Хай самі п’ють і гуляють.

— Образяться, Павлушко…

— Хм… Ти думаєш, образяться? Тоді знаєш що? Не треба ніякого весілля. І нам буде добре, і їм… Ображати людей не слід!..

Павло, хитро всміхаючись, вийшов у сіни. Здалека гукнув:

— Прийдемо надвечір з Танюшкою. Приготуй нам що-небудь. Ото й буде весілля…

Він минув вузьку покручену вуличку, попрямував до школи. Поздоровкався до сусідських жінок, які підгортали картоплю.

— До Тані? — безцеремонно запитали вони.

Павло мовчки хитнув головою. Пройшов. А ззаду чулася відверта розмова:

— Ото щаслива. Дождалася-таки Павла. Герой!

— А герой! Бачила — секретар сам прикотив на машині. Увивається! Тепер Павлові тільки сидіти та гроші получати. Хватить і йому, і Гапці до смерті. Та й дітям на вік забезпечить, як будуть…

— Таке скажеш! Хіба Павло всидить на місці? Попреться знов у небо! Він такий причинний змалку!

— Здуріє хіба? Раз пощастило — то хай шанується…

Павла аж занудило від того діалогу. Він наддав ходу, ввійшов до посадки. Хвоя колола щоки, сипала дощик жовтавого пилку. Він постояв, подихав смолистим ароматом. До тіла вливалася снага, серце стукало сильно, тривожно.

Павло рушив далі. Тихенько пробрався до школи. Щоб ніхто не побачив, прослизнув попід стіною до коридору. Там було пусто. За дверима плив гомін. Йшли уроки. З учительської вийшов дідок на одній нозі з милицею. Він побачив Павла, застрибав до нього, радісно усміхаючись. Павло пізнав його. Це був споконвічний сторож школи дід Пилип. Він був і до війни, пережив війну, вийшов на пенсію, але школи покинути не захотів.

— Паша, — шепотом озвався він. — Чого ж ти сам, без нікого? Яким вітром?

— Добрим, діду, добрим, — сміявся Павло, потискуючи йому негнучкі пальці.

Ріденька борідка сторожа, схожа на пасмо конопель, переможно майоріла в повітрі, рука бадьоро жестикулювала.

— Молодця, Паша! Прославив нас. Тут діти не знають, як всидіти на уроках! Все ждуть тебе. Всі збираються в небо летіти!..

— Ну, всі полетять, хто ж на Землі залишиться? — усміхався Павло. — Серцем летіти треба…

— Правда, правда, — піддакнув старий Пилип. — Оце тут Танюшка. Її клас. Четвертий. Молодця, вчителька.

Павло підійшов нишком до вказаних дверей. Звідти глухо долинав голос Тані. Сторож тихесенько прочинив двері.

— Послухай, коли хочеш… А то викличемо…

— Не треба, — зашипів Павло. — Я тут…

— Ну, як хочеш!

Павло бачив вузеньку спину Тані, десятки блискучих дитячих очей. Вона тихо, але натхненно говорила:

— Найголовніше — не звикайте до навколишнього. Звичка — це смерть. Звичка робить все звичайним, буденним. А буденщина перетворює найпрекрасніші явища чи речі в скопище сірих тіней. Повстаньте проти мертвих звичаїв. Хай залишиться один звичай — діяти на благо всіх людей, віддавати своє життя світу, людям, життю…

Сприймайте все, ніби вперше! Дивіться на небо, на сонце, на зірки, ніби вперше…

Подивіться на себе, на явище Людини в світі, ніби вперше…

Жахніться сміттю, жорстокості, розпусті, бруду, ніби вперше, — і прагніть лише вперед.

Подумайте про титанів людства, про тих, які горіли на вогнищах і лягали під кулями тиранів, про тих, які віддавали свої серця для грядущих поколінь і гнили в тюрмах, про тих, які прокладали шляхи в Безмежжя і одягали нашу Землю зеленим покровом садів та хлібів, ніби вперше, і уподобляйтесь їм в своїх діях, в житті!

Уявіть нову епоху, яку ми творимо, про яку мріємо, яку продовжуємо в Безмежжя, ніби вперше, і — оновлені, очищені від егоїзму, від власності, від заздрості, від всього нечистого і темного — юні і сильні, прагніть вперед!..

— Знай наших! — закректав захоплено дід Пилип за спиною Павла. — От рубає, так рубає. Така втре носа городським викладачам! Як пише, так говорить!

Таня почула голос сторожа, обернулась здивовано. Побачила Павла, підбігла до дверей. Засяяла вогниками очей.

— Як же ти? Прямо сюди? Підслуховуєш? — жартівливо погрозила вона.

— То не я, — виправдовувався Павло. — То дід Пилип.

— Я, я, — задоволено хитав борідкою сторож. — Мене карати треба… Ну та нічого. Кінчай, учителько, урок. На сьогодні і так буде.

Учні посипались, мов горобці, з парт, радісно защебетали.

— Павло Григорович! До нас на урок?

— Ні, ні! Я потім, — одбивався він. — Я так, випадково!

— Еге, — сміялися дівчатка. — Ми знаємо, як випадково. До Тетяни Сергіївни!

Таня червоніла, сміялася разом з вихованцями своїми.

Головатий підняв руку ззаду, басом сказав:

— Вношу пропозицію. Одпустити Тетяну Сергіївну на сьогодні!

Учні весело залементували:

— Одпустити!

— Хай іде!

— Самі проведемо урок!

— І відчитаємось перед директором, — заявив Головатий.

— Ну що? — підморгнув Павло. — Підкоряйся хоч раз учням!..

— Ну й холера, — похитав головою дід Пилип. — Придумали. А що ж, Танюшко, користуйся постановою учнів, поки її не одмінив директор! Га?

Павло схопив дівчину за руку, потягнув до дверей. Дівчатка навздогін зашепотіли:

— А за це плата належить!

— Яка? — вже з порога в тон їм запитав Павло.

— Прибути до нас у гості. В клас, і в школу взагалі!..

— Прийду!

Вони, сміючись, шаснули попід школою в посадку, ввійшли між дерева, попрямували горбами до лісу.

Павло здивовано поглядав на Таню, милувався нею.

— Звідки ти такі слова береш їм?

— Що, підслуховував?

— Мені дуже сподобалося. Тільки чи розуміють вони?

— А чому б і ні. Краще, ніж дорослі. Запевняю тебе. Дорослі сприймають шкаралупу, форму… а діти сприймають суть, зерно… Я відчуваю це…

— Але хто тебе навчив… так?

— Ти, — всміхнулася Таня. — І ще один дід… з срібною бородою…

— Жартуєш?

— Ні. Та я потім тобі розкажу… Все розкажу… Ми ж сьогодні тільки з тобою?

— Зі мною, Танюшко. Удвох. Підожди — я забув. Сьогодні ж наше весілля. Мама моя так вимагала…

— Яке весілля? — здивувалася вона.

— Наше. Тільки я їй сказав, що ніякої гульні не буде… Навіщо нам це. Записатись? Ну що ж — запишемось… коли так треба… А весілля наше буде на луках… в лісах…

Вони зупинились на вершині горба. Здалека виблискував повними водами Дніпро, огортався зелено-голубим маревом.

Павло заглянув у очі Тані. В сірих криницях сяяло щастя. Груди її високо здіймалися, ніби в передчутті чогось незвичайного.

— Зорі будуть нашими дружками, — прошепотів Павло. — Ліс співатиме весільної пісні. Квіти лугові прикрасять тебе, любов моя… А столом буде вся Земля…

— А до столу, — підхопила Таня, — ми запросимо братів з Безмежжя… і вся слава Космосу буде з нами…

— Правда, правда, — згодився Павло. — Ми з’єднаємося не для себе, ми лише відновимо ту єдність, яка порушена ілюзією роз’єднання. Ходімо, моя кохана, на велике весілля єднання…