Через те що завдання, виконувані підрозділом «Дельта», зазвичай пов’язані з високим рівнем секретності, традиційну багатоступінчасту систему управління часто «скорочують» або обходять на користь одноосібного командування: один керівник несе відповідальність, за управління цим підрозділом так, як вважає за потрібне. Зазвичай цей керівник є військовиком або урядовцем достатньо високого рангу чи впливу, щоб виконувати поставлене завдання. Операції підрозділу «Дельта» санкціонуються на найвищому рівні, а після виконання місії військовики ніколи про неї не згадують — ні між собою, ні в розмовах з командирами інших підрозділів спецназу.

Вилітаємо. Воюємо. Забуваємо.

Групі «Дельта», закинутій аж за вісімдесят другу паралель, ні з ким не треба було воювати. Вона просто спостерігала.

Дельта-Один мусив визнати, що наразі це було найдивовижнішим завданням з тих, які йому доводилося виконувати, але він уже давно призвичаївся не дивуватися з того, що йому наказували робити. Упродовж останніх п’яти років йому випадало визволяти заручників на Близькому Сході, вистежувати і знищувати терористичні осередки в самих Сполучених Штатах і навіть здійснювати філігранні операції зі знищення кількох чоловіків та жінок у різних точках земної кулі.

Лише місяць тому група «Дельта» використала літаючий мікроробот, щоби той спричинив смертельний серцевий напад в одного з особливо небезпечних наркобаронів Південної Америки. Дельта-Два підняв у повітря мікроробот, оснащений тонесенькою, як волосина, титановою голкою, з потужним судинозвужувальним препаратом і скерував його в будинок того злочинця через вікно на другому поверсі. Робот проникнув до спальні й уколов наркобарона в плече, коли той спав. Коли ж злочинець прокинувся з сильним болем у грудях, від механічного комара вже й слід прохолов. А коли дружина наркобарона викликала «швидку», група «Дельта» вже летіла додому.

Ніхто нікуди не вривався крізь вибиті двері чи вікна.

Звичайнісінька смерть, викликана природними причинами.

Це була прекрасна і бездоганно виконана робота.

А зовсім недавно ще один мікроробот, схований в офісі відомого сенатора, щоб здійснювати контроль за його особистими зустрічами, зробив фотографії шаленого статевого акту. Члени групи «Дельта» жартома назвали те завдання «проникненням прутня в глибокий тил супротивника».

І тепер, безвилазно просидівши в цьому наметі десять днів і здійснюючи спостереження, Дельта-Один готувався до закінчення своєї місії.

Залишатися у схованці.

Стежити за об’єктом — як усередині, так і зовні.

Звітувати керівникові про всякі неочікувані події.

Дельта-Один був привчений ніколи не відчувати жодних емоцій стосовно завдань, що йому давали. Однак коли їх відправляли на нинішнє завдання, під час першого інструктажу він та його підлеглі не могли не відчути певного хвилювання. Той інструктаж був «безконтактним» — кожен крок пояснювався через секретні канали електронного зв’язку. Дельта-Один так і не зустрівся з керівником, відповідальним за цю місію.

Дельта-Один якраз готував страву з сушеного м’яса, коли його годинник писнув в унісон з годинниками решти членів групи. За кілька секунд розташований поруч пристрій кодованого зв’язку увімкнувся й заблимав. Командир кинув готувати і схопив слухавку. Решта членів групи мовчки спостерігали.

— Дельта-Один, — сказав він у мікрофон.

Комп’ютерна програма всередині пристрою одразу ж розпізнала ці два слова. Кожне слово мало свій номер, який кодувався і через супутник пересилався на протилежний кінець лінії. Там ідентичний пристрій декодував ці цифри, знову перетворюючи їх на слова за допомогою спеціального словника. Після цього отримані слова вимовлялися голосовим синтезатором. Загальна тривалість затримки становила лише вісімдесят мілісекунд.

— Керівник слухає, — сказав чоловік, відповідальний за операцію. Механічний голос кодованого пристрою звучав химерно — неприродно і без інтонацій, притаманних жіночій чи чоловічій статі. — Як обстановка?

— Все йде за планом, — відповів Дельта-Один.

— Прекрасно. Маю для вас уточнення стосовно часових рамок. Інформацію буде оприлюднено сьогодні о восьмій вечора.

Дельта-Один звірився з хронометром. Залишилося всього-на-всього вісім годин. Невдовзі його робота в цій точці закінчиться. Це стало приємною новиною.

— Є ще одна новина, — сказав керівник. — На арені з’явився новий гравець.

— Хто цей новий гравець?

Дельта-Один уважно вислухав пояснення. Хтось грає в азартну гру. І явно йде на загострення ситуації.

— Гадаєте, їй можна довіряти?

— За нею треба уважно стежити.

— А якщо через неї виникнуть проблеми?

Чоловік на протилежному кінці лінії не забарився з відповіддю.

— Накази залишаються в силі, — без вагань сказав він.

Ось уже годину Рейчел Секстон летіла на північ. За всю дорогу вона бачила внизу лише воду. Тільки один раз промайнула земля — Ньюфаундленд.

— Ну чому ж стільки води? — пробурмотіла вона.

У віці семи років, катаючись на ковзанах по замерзлому ставку, Рейчел провалилася під лід. Опинившись у страшній пастці, вона вже не сумнівалася, що помре, але несподівано сильні руки матері витягнули її з води. З того жахливого дня Рейчел нерідко відчувала моторошні напади гідрофобії. Особливо лякали її безкрайні морські простори і холодна вода. От і зараз, коли навколо не було нічого, окрім неба і Північного Льодовитого океану, страх знову прокинувся в ній.

До тієї хвилини, коли Лусіджен вийшов на зв’язок з військовою базою Туле на півночі Гренландії, щоб звірити координати, Рейчел навіть не уявляла, як далеко вони залетіли. (

Невже вони за Полярним колом? Відкриття виявилося не з приємних. Куди її везуть? Що ж там виявила НАСА?

Незабаром сіро-блакитний простір унизу вкрився тисячами білих цяток.

Айсберги.

Рейчел бачила айсберги лише раз у житті. Сталося це шість років тому, коли мати умовила її поїхати з нею в круїз до берегів Аляски. Рейчел наполегливо пропонувала безліч інших варіантів спільної подорожі. Природно, що по землі, а не по воді.

— Рейчел, люба, — вмовляла мати, — дві третини планети покриті водою. Отже, рано чи пізно тобі доведеться мати з нею справу.

Місіс Секстон була типовою життєстійкою жінкою з Нової Англії, що мала твердий намір виховати доньку сильною особистістю.

Цей круїз став їхньою останньою спільною подорожжю.

Кетрін Вентворт Секстон. Рейчел відчула раптовий біль самотності. Наче вітер, що завивав за вікном літака, в її душу хлинули спогади — так само стрімко, як і завжди. Востаннє вони з матір’ю розмовляли по телефону. Це був ранок Дня подяки.

— Вибач, мамо. — Рейчел зателефонувала додому із занесеного снігом аеропорту О’Хара. — Я знаю, що в нашій сім’ї ніколи не проводили День подяки нарізно. Але схоже, що сьогодні це відбудеться.

Здавалося, мати жахливо занепокоїлася.

— Мені так хотілося тебе побачити!

— Та й мені теж. Коли будете з татом смакувати індичку, уявляй собі, як я тут, в аеропорту, харчуюся всякою гидотою.

Запало довге мовчання. Потім місіс Секстон знов заговорила, але її голос звучав якось дивно.

— Доню, я не хотіла говорити до твого приїзду, але батько стверджує, що дуже зайнятий і не зможе цього року вибратися на свято додому. Залишиться у своїй квартирі там, у Вашингтоні, на весь уїк-енд.

— Що?! — Рейчел не змогла приховати подиву, проте він одразу ж змінився гнівом. — Але ж це — День подяки! Сенат не засідає! А додому йому добиратися менш ніж дві години! Він зобов’язаний бути з тобою!

— Знаю. Він каже, що змучився. Дуже втомився, щоб вести машину. І вирішив попрацювати у вихідні, бо роботи завал.

«Попрацювати?» — скептично подумала Рейчел. Скоріш за все, сенатор Секстон має намір «попрацювати» з іншою жінкою. Його подружні зради, які він намагався приховувати, почалися багато років тому. Місіс Секстон не була дурепою, але інтрижки чоловіка завжди супроводжувалися переконливим алібі і хворобливим неприйняттям щонайменшої підозри в невірності. Урешті-решт місіс Секстон вирішила, що єдиний можливий вихід для неї — не звертати уваги на пригоди чоловіка.