І тоді сталася вкрай дивна річ.

— «Парасолька» запрацювала! — вигукнув Дельта-Два, піднявши вгору великий палець, зі свого сидіння, розташованого на лівому боці штурмового гелікоптера. — Бараж, модульований шум та прикриття — усе увімкнено і зафіксовано.

Отримавши цю інформацію, Дельта-Один різко накренив машину і вийшов на прямий курс до судна. Цей маневр на екрані радара «Гої» не буде видно.

— Це однозначно краще, аніж тюки з фольгою! — вигукнув Дельта-Два.

Його командир погодився. Глушення радарів винайшли ще під час Другої світової війни, коли один кмітливий британський авіатор під час бомбових рейдів почав викидати зі свого літака загорнуті в фольгу тюки. У результаті радари німців фіксували одразу стільки цілей, що не знали, по якій з них стріляти. Відтоді цю технологію значно удосконалили.

Протирадарна система «парасолька», встановлена на борту гелікоптера, була одним з найгрізніших засобів ведення електронної війни. Транслюючи в атмосферу над координатами конкретної цілі фоновий шум, «кайова» мала змогу фактично позбавити ворожий радар вух, очей та голосу. Кілька секунд тому всі радарні екрани на «Гої» згасли — це не викликало жодного сумніву. А коли вони второпають, що треба кликати на допомогу, на це просто не буде часу. На кораблі увесь зв’язок здійснюється на радіо- та мікрохвилях, телефонної лінії немає. Якщо «кайова» підбереться достатньо близько, усі системи зв’язку на судні припинять функціонувати, бо всі сигнали заблокує невидима хмара шумів, трансльованих попереду гелікоптера, які «засліплять» жертву, наче яскраві автомобільні фари.

«Повна ізоляція, — подумав Дельта-Один. — Вони безпорадні».

Їхнім об’єктам вдалося хитро втекти з льодовика Мілна, але такого більше не повториться. Вирішивши залишити берег і перебратися на судно, Рейчел Секстон, Майкл Толланд і Коркі Марлінсон зробили не найкращий вибір. І він стане останньою помилкою в їхньому житті.

А в Білому домі сонний Зак Герні з подивом сів у ліжку, тримаючи в руках телефонну слухавку.

— Як — зараз? Екстром хоче поговорити зі мною просто зараз? — Герні примружився і поглянув на годинник біля ліжка. Сімнадцять хвилин на четверту.

— Так, пане президент, — підтвердив офіцер зв’язку. — Він каже, що це дуже терміново.

108

Поки Коркі та Ксавія вимірювали вміст цирконію, схилившись над електронним аналізатором, Рейчел пройшла слідом за Толландом до суміжної з лабораторією кімнати. Там Толланд увімкнув іще один комп’ютер. Вочевидь, океанограф хотів перевірити ще дещо.

Поки комп’ютер вмикався і завантажувався, Толланд повернувся до Рейчел і розкрив рота, наче вагався. Але промовчав.

— Ти щось хотів сказати? — спитала вона, здивована тим, як сильно її вабило до нього фізично — навіть під час цього небезпечного хаосу. їй захотілося викинути все це зі свідомості і побути з ним, хоча б трохи.

— Мушу перед тобою вибачитися, — мовив Толланд із винуватим виразом обличчя.

— За що?

— За те, що сталося на палубі. За акул-молотів. Я просто був заведений.. Мені це цікаво, і я інколи забуваю, що багатьом людям океан може здаватися загрозливим та небезпечним.

Стоячи лицем до лиця з Майклом, Рейчел раптом відчула себе школяркою, яка зустрілася в дверях дому зі своїм товаришем-однолітком.

— Та нічого. Які проблеми? — Щось у глибині душі підказало їй, що Толландові хочеться її поцілувати.

Та минула мить, і Толланд сором’язливо відвернувся.

— Знаю, ти волієш якомога швидше повернутися на берег. Тому берімося за роботу.

— Берімося — поки що, — загадково відповіла Рейчел.

— Поки що, — повторив Толланд, сідаючи за комп’ютер.

Рейчел зітхнула і стала поруч, убираючи в себе відчуття затишку та комфорту цієї маленької кімнати. Вона побачила, як Толланд перебирає кілька файлів.

— А що ми збираємося робити?

— Перевіряємо базу даних стосовно великих видів морських вошей. Хочу знайти щось подібне до того, що ми бачили на скам’янілому відбитку насівського метеорита. — І він відкрив пошукову сторінку з великими літерами угорі: ПРОЕКТ «РОЗМАЇТТЯ».

Прокручуючи меню, Толланд пояснив:

— «Розмаїття» — це постійно поновлюваний покажчик океанічних біоданих. Коли морський біолог відкриває новий океанський вид або скам’янілі рештки, він може розтрубити всім про свою знахідку і поділитися нею з усіма охочими, завантаживши її фото і дані до центрального банку даних. Через те що дуже багато нової інформації з’являється буквально щотижня, це єдиний спосіб зробити так, щоб дослідження йшли в ногу з часом.

Рейчел спостерігала, як Толланд продивлявся меню.

— Отже, ти потім вийдеш на веб-сторінку?

— Ні. Інтернет — штука непевна і часто оманлива. Усі ці дані ми зберігаємо у величезній купі дисків в іншій кімнаті. Щоразу, заходячи до порту, ми підключаємося до проекту «Розмаїття» і поновлюємо свою базу даних новими знахідками. Таким чином, ми можемо забезпечувати доступ до найновішої інформації без виходу в Інтернет — із запізненням не більш ніж один-два місяці. — Толланд посміхнувся і почав набирати пошукові слова. — Ти* напевне, чула про суперечливий музичний файлообмінний сайт під назвою «Непстер»?

Рейчел кивнула.

— Проект «Розмаїття» серед морських біологів вважається таким собі різновидом «Непстера». Тут збираються самотні океанічні біологи, що обмінюються абсолютно химерними дослідницькими даними.

Рейчел розсміялася. Навіть у такій напруженій ситуації Толланд демонстрував здатність до в’їдливого гумору, який трохи вгамовував її страхи. Раптом їй спало на думку, що останнім часом вона надто мало раділа і сміялася.

— Наша база даних величезна, — продовжив Толланд, увівши пошукові слова. — Понад десять терабайтів описів та фото. Тут є така інформація, якої ще ніхто і ніколи не бачив — і ніколи не побачить. Просто тому, що океанські види дуже чисельні. — Він натиснув «пошук». — Що ж, подивимося, чи бачив хтось океанську скам’янілість, схожу на нашого космічного жучка.

За кілька секунд екран обновився, видавши чотири групи назв скам’янілих тварин та комах. Толланд клацав по кожній групі і передивлявся фото. Жоден вид і близько не нагадував скам’янілі рештки, знайдені в метеориті з льодовика Мілна.

Океанограф насупився.

— Що ж, спробуймо по-іншому. — Він прибрав з пошукової фрази вираз «скам’янілі рештки» і знову натиснув «пошук». — Подивимося серед істот. Може, пощастить знайти живого нащадка з приблизними характеристиками метеоритної скам’янілості.

Екран знову обновився.

І знову Толланд спохмурнів. Комп’ютер видав сотні статей. Якусь мить океанограф посидів мовчки, потираючи підборіддя, вкрите щетиною.

— Це вже забагато. Треба звузити межі пошуку.

Рейчел дивилася, як він вийшов на низхідне меню з позначкою «ареал поширення». Список варіантів здавався безконечним: припливні озера, болота, лагуни, рифи, підводні кряжі, сірчані гейзери. Прокрутивши список, Толланд знайшов варіант, що називався «Екстремальні умови та океанічні западини».

«Кмітлива знахідка», — подумала Рейчел. Толланд обмежив свій пошук тільки тими видами, які, здогадно, мешкали поблизу районів, де, згідно з теорією Поллока, могли утворитися хондри.

Сторінка обновилася. Цього разу Толланд посміхнувся.

— Прекрасно. Лише три статті.

Рейчел примружилася, придивляючись до назви, яка стояла першою в списку. «Limulus poly... — і таке інше».

Толланд відкрив статтю. З’явилося фото істоти, схожої на великого краба-мечехвоста, але без хвоста.

— Не те, — пробурмотів він, повертаючись до попередньої сторінки.

Рейчел придивилася до наступної назви: «Shrimpus uglius From Hellus».

— Це не жарт? Це справжня назва?

Толланд розсміявся.

— Ні, це просто новий, іще не класифікований вид. У хлопця, що його відкрив, з почуттям гумору все гаразд. Він пропонує «Shrimpus uglius», тобто «креветка огидна», як офіційну таксономічну назву. — Толланд клацнув, щоб розкрити фото, і з’явилася винятково огидна, схожа на креветку істота з «бакенбардами» та флуоресцентними вусиками-антенами.