Єдине, про що могла подумати Рейчел, — це про град, шматочки криги, одірвані вітром від льодовика. Але з якою ж швидкістю мають летіти крижинки, щоб звалити Нору і Коркі? Сотні миль за годину!

Раптом почався якийсь жах: на Рейчел і Толланда обрушився шквал химерних предметів завбільшки з іграшкові мармурові кульки. Здавалося, вони зосередилися саме на Рейчел і Толландові, зі свистом б’ючи то тут то там і викрешуючи скалки льоду. Рейчел перекотилася на живіт, підхопилася, увіткнувши шпичаки в лід, і кинулася до єдиного доступного укриття — до санчат. За мить поряд опинився і засапаний Толланд.

Він поглянув на Нору та Марлінсона, що лежали, незахищені, на льоду.

— Давай підтягнемо їх! — закричав він, хапаючи мотузку і смикаючи її.

Але виявилось, що мотузка заплуталася в санчатах.

Рейчел швидко засунула роздруківку в оснащену «липучкою» кишеню комбінезона і спробувала звільнити мотузку з-під саней. Толланд допомагав їй.

Град почав барабанити по санчатах, немов стихія вирішила дати спокій Норі й Коркі, зосередившись тепер на Рейчел і Толландові. Одна з крижинок влучила в чохол, і її частина застрягла в брезенті, а друга відкололася і, відскочивши, приземлилася на рукав Рейчел.

Придивившись до неї, Рейчел похолола: спантеличення миттєво обернулося жахом. «Крижинки» виявилися рукотворними. На її рукаві лежала бездоганно кругла льодяна кулька завбільшки з велику вишню. Її бездоганну форму спотворював лише шов. Вона була схожа на свинцеву кулю зі старовинного мушкета, виготовлену за допомогою механічного преса. Сумнівів не лишалося: ці кульки були витвором людських рук.

Он воно що — крижані кулі...

Маючи справу з секретними документами військових, Рейчел чудово знала про існування нової експериментальної зброї з так званими імпровізованими боєприпасами — спеціальних гвинтівок, що перетворюють сніг на льодові кульки, а в пустелі переплавляють пісок на кулі скляні. Вони могли стріляти навіть водою — з силою, що трощила людські кістки. Величезна перевага цієї зброї над звичайною полягала в тому, що вона використовувала доступні матеріали і тут же, на місці, їх переробляла, забезпечуючи себе боєприпасами в необмеженій кількості. Рейчел зрозуміла, що їх зараз обстрілюють кулями, виготовленими тут-таки, на місці. Усе, що треба зробити для цього стрільцеві, — заштовхати в приклад потрібну кількість снігу.

Часто в світі розвідки трапляється така ситуація: що більше людина знає, то страшнішим здається їй сценарій дій. І цей момент не був винятком. Рейчел щиро віддала б перевагу блаженному невіданню, проте пізнання в області «імпровізованого спорядження» миттєво привели її до єдино можливого, висновку: їх атакує якийсь підрозділ сил спеціального призначення. Тільки ці загони мали доступ до такого виду зброї.

За цим висновком з’явився ще один, набагато страшніший: імовірність пережити цю атаку дорівнювала нулю.

Цю похмуру думку перервала чергова льодяна куля. Вона пробила чохол, зі скреготом пронизала устаткування на санчатах і влучила Рейчел у живіт. Навіть у товстому комбінезоні вона відчула удар, що за силою та різкістю міг належати хорошому боксерові-професіоналу, коли той б’є по тулубу. Перед її очима раптом затанцювали зірочки, і Рейчел хитнулася назад, намагаючись утриматися рукою за устаткування на санчатах. Майкл відпустив мотузку, якою підтягав Нору, і кинувся вперед, щоб підтримати Рейчел, але спізнився. Вона впала назад, смикнувши за собою купу приладдя. Обидва вмить опинилися на льоду під купою електронного обладнання.

— Це кулі... — важко видихнула Рейчел, наче хтось зненацька стиснув їй груди. — Тікаймо!

50

Габріель Еш здалося, що потяг вашингтонського метро, виходячи зі станції Федеральний трикутник, рухався аж надто повільно. Вона заклякло сиділа в кутку напівпорожнього вагона, а за вікнами пролітали якісь розпливчасті контури. Великий червоний конверт, який наостанок віддала їй Марджорі Тенч, лежав на колінах багатотонною брилою.

«Треба поговорити з Секстоном! — подумала вона, коли потяг, набираючи швидкість, помчав її у напрямку до будівлі, де розташовувався офіс сенатора. — Негайно поговорити!»

У тьмяному світлі тремтячого вагона дівчина почувалася так, немов вирушила в сюрреалістичну подорож, перебуваючи під впливом галюциногенів. Угорі за вікнами миготіли тьмяні вогні, нагадуючи освітлення дискотеки. Стіни надокучливо-нескінченного тунелю здіймалися по обидва боки прямовисними скелями величезного каньйону.

Може, усе це мені наверзлося?

Вона опустила погляд на конверт, що лежав у неї на колінах. Відкривши його, Габріель дістала одну фотографію. Лампи у вагоні змигнули, і їх спалах різко висвітив шокуючу картину: Седжвік Секстон лежить голий у власному офісі. Його задоволена пика дивиться просто в камеру, поряд — смагляве голе тіло Габріель.

Вона затремтіла, швидко засунула фотографію назад у конверт і неслухняними пальцями похапливо заклеїла його.

Усе скінчено.

Щойно потяг виїхав з тунелю на естакаду біля Лянфан-Плази, Габріель намацала в сумочці стільниковий телефон і набрала номер сенатора. їй відповіла голосова пошта. Спантеличена, вона подзвонила в офіс. Слухавку взяла секретарка.

— Це Габріель. Він у себе?

Секретарка здавалася дуже роздратованою.

— Де ви були? Він вас шукав.

— На зустрічі, що затягнулася. Мені треба негайно з ним поговорити.

— Тепер вам доведеться почекати до ранку. Він у Вестбруці.

У розкішному житловому комплексі Вестбрук у Вашингтоні сенатор мав квартиру.

— Він не відповідає по стільниковому, — сказала Габріель.

— Пан Секстон відімкнув сьогодні все, у нього приватний вечір, — нагадала секретарка. — Він рано пішов.

Габріель спохмурніла. Приватний вечір. Через хвилювання нона зовсім забула, що сенатор дійсно планував провести вечір удома. А недоторканність вільних вечорів він обстоював з особливою твердістю.

«Стукайте в мої двері лише в тому випадку, якщо загорівся будинок, — полюбляв говорити Секстон. — Решта цілком може почекати до ранку».

Габріель вирішила, що будинок дійсно загорівся.

— Я хочу, щоб ви допомогли мені з ним зв’язатися.

— Це неможливо.

— Справа вкрай серйозна. Я дійсно...

— Та ні, я маю на увазі, що це неможливо в буквальному значенні. Виходячи, він навіть пейджер поклав на мій стіл і наголосив, щоб його не турбували до самого ранку. Дуже на цьому наполягав. — Секретарка помовчала. — Набагато рішучіше, ніж зазвичай.

От зараза!

— Добре, спасибі. — Габріель натиснула кнопку.

— Лянфан-Плаза, — прозвучав у вагоні запис. — Пересадка на всі напрями.

Заплющивши очі, Габріель спробувала заспокоїтися і відволіктися, але страхітливі образи брудним потоком лилися у свідомість. Огидні фотографії, де вона та сенатор займаються сексом... цілий стос документів, що підтверджують продажність Секстона. Габріель і досі чула в’їдливий голос Тенч: «Учиніть по совісті. Дайте письмове свідчення. Визнайте, що мали зв’язок».

Коли потяг, скрегочучи, під’їжджав до станції, Габріель спробувала уявити, що зробив би шеф, якби ці фото потрапили до газет. Перша ж із можливих відповідей, які спали на думку, шокувала і змусила почервоніти від сорому.

Секстон почав би брехати.

Невже це дійсно перше, що інстинктивно спадає їй на думку стосовно її кандидата у президенти?

Так. Він відразу почав би брехати... причому — блискуче.

Якби фото потрапили до газет, сенатор просто заявив би, що це груба фальсифікація. Цифрова обробка зображення набуває дедалі більшого поширення. В Інтернеті постійно трапляються бездоганно відретушовані фальшиві фотографії знаменитостей — точніше, їхні голови, приставлені до чужих тіл. Часто це виявлялися тіла порнозірок. Габріель чудово знала про вміння сенатора переконливо брехати просто в телекамеру, тому не доводилося сумніватися: він зможе довести всьому світу, що ці фотографії — лише невдала спроба зіпсувати його кар’єру. Секстон неодмінно вибухне гнівом і люттю, а можливо, навіть звинуватить в організації підробки президента.