Секстон знав, що вал голівудських фільмів про НАСА пояснювався суто економічними причинами. Після шаленого успіху фільму «Школа асів» з Томом Крузом у головній ролі (цей фільм був чистісінькою рекламою військово-морської авіації Сполучених Штатів) НАСА усвідомила справжній потенціал Голівуду як гігантської рекламної агенції. І почала потихеньку пропонувати кіношним компаніям безкоштовно знімати свої вражаючі технічні об’єкти: пускові майданчики, центр керування польотами, тренувальне устаткування. Продюсери, привчені до того, що їм доводиться платити величезні суми за можливість натурних зйомок деінде, шалено накинулися на цю можливість зекономити мільйони на бюджетах фільмів, бо в них з’явилася можливість знімати трилери про НАСА, використовуючи безкоштовні «декорації». Звісно, Голівуд отримував доступ до того чи іншого об’єкта лише після того, як НАСА давала «добро» на сценарій.

— Це звичайнісіньке промивання мізків широкій аудиторії, — прогарчав один з гостей, латиноамериканської зовнішності. — Причому не стільки шкідливі фільми, скільки рекламні трюки. Послати до космосу якесь велике цабе — будь ласка! А зараз НАСА планує запустити в космос повністю жіночий екіпаж! Усе це огидні піар-ходи, щоб когось прорекламувати!

Секстон зітхнув, і його голос набув тепер ще й трагічного відтінку.

— Так, і вам не треба нагадувати, що трапилося у вісімдесятих роках, коли департамент освіти залишився без грошей і звинуватив НАСА у розтринькуванні мільйонів, які можна було витратити на освіту. НАСА відразу ж придумала трюк, щоб показати, як вона, бач, турбується про освіту. І послала в космос шкільну вчительку. — Секстон зробив промовисту паузу. — Ми всі пам’ятаємо Крісту Маколіф. Вона загинула разом із екіпажем.

У кімнаті запала тиша.

— Панове, — продовжив Секстон, картинно зупинившись біля каміна. — Гадаю, американцям час дізнатися правду, дізнатися заради нашого ж майбутнього. Американцям час збагнути, що НАСА не веде нас у незвідану космічну далечінь. Навпаки, вона гальмує дослідження космосу. Космос нічим не відрізняється від решти галузей господарства, і недопущення до нього приватних компаній межує з кримінальним злочином. Погляньмо лише на комп’ютерну промисловість, де ми стали свідками буквально вибухоподібного прогресу! І цей прогрес іде так швидко, що ми за ним ледь встигаємо, бо новинки з’являються мало не кожного тижня! Чому? Тому що комп’ютерна промисловість є системою вільного ринку: вона винагороджує ефективну працю й далекоглядність реальними прибутками. Уявляєте, що було б, якби комп’ютерна промисловість перебувала під державним керівництвом? Ми б і досі залишалися в кам’яній добі. Нам слід віддати дослідження космосу в приватні руки, де йому й місце. І американці будуть вражені швидко досягнутим прогресом, великою кількістю нових робочих місць та мріями, що стали дійсністю. Я вірю, що ми маємо дозволити системі вільного ринку пришпорити прогрес і піднести нас до нових космічних висот. У разі обрання президентом я зроблю своїм особистим завданням відімкнути і широко розкрити двері останнього найважливішого кордону, перед яким стоїть людство, — космічного.

Секстон підняв келих з коньяком.

— Панове! Ви прийшли сьогодні сюди, щоб вирішити, чи вартий я вашої довіри. Сподіваюся, я зробив уже чимало, щоб її завоювати. Для будівництва перемоги інвестори потрібні так само, як і для будівництва компанії. Тому сьогодні я звертаюся до вас із простим закликом: інвестуйте в мене, і я вас ніколи не забуду. Ніколи. Бо у нас спільна мета.

І Секстон простягнув до них руку з келихом, пропонуючи тост:

— Друзі мої! Вип’ємо за те, щоб я опинився невдовзі в Білому домі і щоб ви могли запускати у космос ваші мрії.

А за п’ятнадцять футів від них стояла у затінку заклякла Габріель Еш. З апартаментів почулося, як в унісон дзенькнули келихи. А в каміні потріскували дрова.

Охоплений панікою, молодий інженер НАСА кинувся бігом через житлосферу. Сталося щось жахливе! Біля прес-центру він знайшов Екстрома, який тримався подалі від юрми.

— Сер! — захекано вигукнув інженер, підбігаючи до нього. —-Трапився нещасний випадок!

Екстром обернувся. На його обличчі застиг відсторонений вираз, наче думки його вже були затьмарені якимись іншими проблемами.

— Що ви сказали? Нещасний випадок? Де?

— У метеоритній шахті. Там щойно спливло тіло. Це труп доктора Вейлі Міна.

Вираз обличчя Екстрома не змінився.

— Доктор Мін? Але ж...

— Ми витягли його, але було запізно. Він загинув.

— Господи милосердний. І скільки він перебував у воді?

— На нашу думку, приблизно годину. Схоже, що він послизнувся і впав, пішов на дно, але коли його тіло набухло — сплив на поверхню.

Червонувата шкіра Екстрома набула бурякового відтінку.

— Чорт забирай! Хто ще про це знає?

— Більше ніхто, тільки ми удвох з колегою. Ми вивудили його з ополонки, але визнали за краще спочатку повідомити вас, а потім...

— Ви вчинили правильно, — важко зітхнув директор. — Приберіть тіло доктора Міна негайно. І нікому нічого не кажіть.

Інженер отетеріло поглянув на керівника НАСА.

— Але ж, сер...

Екстром поклав йому на плече свою дебелу руку.

— Послухайте мене уважно. Стався трагічний випадок, і мені дуже шкода. Звісно, я займуся ним належним чином, коли настане час. Але зараз — іще не час.

— Ви хочете, щоб я сховав тіло?

Екстром просвердлив співрозмовника поглядом своїх холодних очей.

— Ви лишень візьміть і спокійно подумайте. Ми можемо, звісно, усім про це розповісти, але чого ми в результаті досягнемо? До прес-конференції залишилося не більше години. Якщо ми повідомимо про смерть у результаті нещасного випадку, це кине тінь на все відкриття і завдасть нищівного удару. Доктор Мін загинув через власну необережність, і я не допущу, щоб НАСА за неї розплачувалася. Цивільні спеціалісти і так мали достатньо загальної уваги і поваги, тому я не збираюся допустити, щоб їхня недбалість кинула тінь на наш момент слави. Нещасний випадок з доктором Міном залишатиметься в секреті, аж поки не скінчиться прес-конференція. Вам ясно?

Інженер зблід і кивнув.

— Ясно. Я заховаю труп.

Майкл Толланд бував у відкритому морі достатньо часто, аби знати, що океан поглинає свої жертви швидко — без вагань і каяття. Лежачи виснажений та розбитий на широкому крижаному полі, він ледь міг роздивитися примарні обриси височенного льодовикового шельфу Мілна, що танули на відстані. Він знав, що потужна арктична течія, яка бере початок біля островів Королеви Єлизавети, робить величезну петлю довкола полярної льодовикової шапки і насамкінець торкається узбережжя на півночі Росії. Утім, це не мало значення. Бо це буде через багато місяців.

Ми маємо тридцять хвилин... щонайбільше сорок п’ять.

Толланд знав, що, якби не захисна гелева ізоляція їхніх комбінезонів, вони давно б уже померли. На щастя, завдяки особливому матеріалу цих комбінезонів їхні тіла залишалися сухими — а це була найважливіша обставина для виживання за таких умов.

Ізоляційний гель у їхніх комбінезонах не лише пом’якшив падіння, а й допомагав зараз зберегти ту невелику кількість тепла, яка в них наразі залишалася.

Невдовзі почнеться переохолодження. Воно почнеться ледь відчутним онімінням кінцівок — то кров відступить до центру тіла, щоб захистити його життєво важливі внутрішні органи. Потім прийдуть марення та галюцинації, пульс і дихання уповільняться, позбавляючи мозок кисню. Тоді тіло зробить останнє зусилля зберегти залишок тепла і відключить усі функції, окрім серцевої та дихальної. Після цього настане втрата свідомості. І насамкінець серце та мозок припинять функціонувати остаточно.

Толланд повернув голову і поглянув на Рейчел.. Йому дуже хотілося зробити хоч що-небудь, аби їй допомогти.