— Цілком доречна назва, — зауважив Толланд. — Але ця істота зовсім не схожа на нашого космічного жука. — 3 цими словами він повернувся на початкову сторінку. — А завершальна пропозиція — це... — І він клацнув по третій статті. Відкрилася сторінка. — «Bathynomous giganteus...» — прочитав Толланд, коли повністю з’явився текст.

А потім завантажилося і фото. Кольорове і великим планом.

Рейчел аж підстрибнула.

— Господи милосердний! — Істота, що витріщалася з екрана, змусила її здригнутися.

Толланд поволі увібрав повні легені повітря.

— Ось тобі й маєш. Цього хлопця ми вже десь бачили.

Рейчел кивнула, не в змозі вимовити ані півслова. Bathynomous giganteus. Істота нагадувала величезну плавучу вошу. І була дуже схожою на скам’янілі рештки, знайдені в метеориті.

— Є декотрі незначні відмінності, — сказав Толланд, вивівши на екран анатомічні схеми. — Але все одно до біса схоже. Особливо якщо зважити на сто дев’яносто мільйонів років еволюції.

«Схоже — точна характеристика, — подумала Рейчел. — Аж надто схоже».

Океанограф прочитав на екрані опис:

— «Bathynomous giganteus вважається одним з найдревніших видів в океані. Це глибоководний морський тарган, що живиться падлом і нагадує велику мокрицю. Цей вид — завдовжки до двох футів — має хітиновий зовнішній скелет, розділений на голову, грудну клітку та живіт. Він має також спарені придатки, вуса й багатофасеткові очі, як у наземних комах. Ця донна істота не має природних ворогів-хижаків і живе в пустельних пелагічних умовах, які раніше вважалися непридатними для життя». — Толланд підняв погляд. — Що й пояснює відсутність інших скам’янілих решток у метеориті!

Рейчел незмигно споглядала істоту на екрані — збуджена і водночас не впевнена в тому, що все це означає.

— Уяви собі, — продовжував Толланд з ентузіазмом у голосі, — що десь сто дев’яносто мільйонів років тому виводок оцих вошей накрило глибоководним зсувом. У міру того як багно перетворювалося на камінь, рештки перетворювалися на скам’янілості. Водночас морське дно, що постійно рухається, немов гігантський конвеєр, несло цих істот усе ближче й ближче до глибоководних западин, до зони високого тиску, де в камені утворюються хондри! — Океанограф заговорив швидше, його очі збуджено блищали. — А потім частина цієї скам’янілої та збагаченої хондрами кори відламується десь на краю морської розщелини — а це буває досить часто — і космічна знахідка готова!

— Але якщо НАСА... — почала Рейчел, але замовкла. — Якщо все це брехня, то космічне відомство мало знати, що рано чи пізно хтось виявить, що метеоритні скам’янілості аж надто нагадують морських істот, еге ж? Тобто станеться те, що сталося зараз.

Толланд послав зображення гігантської воші на лазерний принтер.

— Хтозна. Навіть якщо хтось виступить із заявою, що метеоритні скам’янілості схожі на нинішніх морських вошей, то все одно в їхній фізіології є відмінності. І цей факт лише зміцнює позиції НАСА.

Раптом Рейчел усе зрозуміла.

— Панспермія! Життя було занесене на землю з космосу!

— Саме так. Схожість між космічними організмами та земними чудово впишеться в цю теорію. Тому, кажу ще раз, ця морська воша лише зміцнює позиції НАСА.

— Так, лише справжність метеорита викликає сумнів.

Толланд кивнув.

— Якщо метеорит викликає сумніви, уся логічна конструкція рушиться. І морська воша з доброго приятеля НАСА перетворюється на його смертельного ворога.

Рейчел мовчки спостерігала, як зображення гігантської істоти виповзало з принтера. Вона намагалася запевнити себе, що все це щира помилка НАСА, але знала, що це не так. Люди, які роблять щирі помилки, не йдуть на вбивство.

Раптом з лабораторії донісся гугнявий голос Коркі:

— Цього не може бути!

Рейчел і Толланд здивовано обернулися.

— Треба ще раз виміряти це чортове співвідношення! Це якась маячня!

До кімнати забігла Ксавія з роздруківкою в руках. Її обличчя було бліде як крейда.

— Майку, я навіть не знаю, що й казати... — видушила вона з себе надтріснутим голосом. — ...про співвідношення титану і цирконію. — Вона замовкла, прокашлялася, а потім продовжила: — Абсолютно очевидно, що НАСА зробила грубу помилку. Це не метеорит, а всього-на-всього глибоководна океанська порода.

Толланд і Рейчел перезирнулися, але нічого не сказали. Бо вони й так це знали. І всі підозри та сумніви знову накрили, як висока морська хвиля.

Толланд з сумом в очах кивнув.

— Ясно. Дякую тобі, Ксавіє.

— Але я не розумію, — наполягала геолог. — Кора плавлення... розміщення в льодовиковій товщі...

— Ми все це пояснимо по дорозі на берег, — відповів Толланд. — Ми відлітаємо.

Рейчел швидко зібрала папери та докази, які вони тепер мали. А докази були шокуючими і беззаперечними: роздруківка результатів сканування, на якій видно шахту, через яку метеорит вводився в льодовик Мілна; фотографії морської воші, що нагадувала скам’янілість, виявлену НАСА; стаття доктора Поллока про можливість утворення хондр в океані; а також отримані за допомогою мікроаналазітора дані про надзвичайно низький уміст цирконію в метеориті.

Висновок був невтішним і неспростовним — шахрайство.

Толланд поглянув на стос паперів у руці в Рейчел і сумно зітхнув.

— Що ж, Вільям Пікерінг отримав свої докази.

Рейчел кивнула, ще раз здивовано спитавши себе, чому шеф не відповів на дзвінок.

Толланд підняв слухавку телефону, що стояв поруч, і простягнув Рейчел.

— Може, ще раз спробуєш із ним зв’язатися просто зараз?

— Ні, треба летіти. Краще спробую додзвонитися до нього з вертольота.

Для себе Рейчел уже вирішила, що коли їй не вдасться зв’язатися з Пікерінгом, то вона накаже береговій охороні відвезти їх вертольотом просто до управління військово-космічної розвідки, яке розташовувалося лише за 180 миль звідси.

Толланд повернувся, щоб покласти слухавку, але раптом завмер і здивовано приклав до неї вухо.

— Дивно. Сигналу немає.

— Ти про що? — стривожено спитала Рейчел.

— Дивно, кажу, — відповів океанограф. — У лініях прямого супутникового зв’язку сигнал ніколи не зникає.

— Пане Толланд! — до кімнати увірвався пілот вертольота, білий як крейда.

— Що сталося? — різко спитав океанограф. — Сюди хтось летить?

— Виникла проблема, — пояснив пілот. — Не знаю чому. Щойно відмовили всі бортові радари та засоби зв’язку.

Рейчел запхала папери глибоко в кишеню сорочки.

Сідаймо в гелікоптер! Негайно!

Серце Габріель несамовито калатало, коли вона перетинала темний офіс сенатора Секстона. Кімната була надзвичайно просторою й елегантною: обшиті деревом стіни, олійні полотна, перські килими, крісла зі шкіряною оббивкою і величезний стіл з червоного дерева. Офіс освітлювало лише химерне неонове світіння екрана комп’ютера.

Габріель рушила до столу. Сенатор був майже маніакальним прихильником «цифрового офісу». Він відмовився од шухляд, віддавши перевагу простоті персонального комп’ютера, де завжди можна легко знайти потрібну інформацію. А інформації у своєму комп’ютері сенатор тримав чимало: переведені в цифровий вигляд нотатки зустрічей, відскановані статті, промови та круглі столи. Персональний комп’ютер був для сенатора священною коровою, і для її захисту він завжди тримав свій офіс під замком. Седжвік Секстон навіть відмовлявся підключатися до Інтернету, бо боявся, що хакери проникнуть до його електронної скарбнички.

Іще рік тому Габріель ні за що б не повірила, що політики здатні на таку дурість, як тримати копії самозвинувачувальних документів у своєму комп’ютері, але Вашингтон багато чого навчив її. Інформація — це влада. Габріель з подивом дізналася, що серед політиків, які приймали сумнівні пожертви у фонд своїх виборчих кампаній, мала поширення практика тримати десь у надійній схованці фактичні докази цих пожертв: листи, банківські документи та квитанції. Ця тактика, спрямована на боротьбу з потенційним шантажем, була відома в столиці під назвою «сіамське страхування». Воно захищало кандидатів від донорів, які вважали, що їхня щедрість дає право чинити на кандидата неприйнятний політичний тиск. І коли цей донор ставав аж надто вимогливим, політик міг запросто дістати зі схованки документи і нагадати йому, що закон порушили обидві сторони. Такі докази забезпечували постійну зв’язку «політик — спонсор» на майбутнє. Як сіамські близнюки.