Раптово на черевиках Рейчел клацнули шипи. Металеві клеми відірвалися, і шиповані підошви полетіли назад, у ніч, проскочивши просто над Марлінсоном. Повітряна куля одразу ж рвонула вперед, а Рейчел і Толланда занесло вбік — і Майкл випустив із рук замок.

— Чорт!

Метеозонд, немов розсердившись, що на якийсь час його уповільнили, знову помчав уперед під могутніми поривами вітру. Тепер він нісся льодовиком ще швидше, ніби відчувши близькість океану. Рейчел розуміла, що вони стрімко наближаються до обриву і до падіння у Північний Льодовитий океан з висоти ста футів. Проте їх чекала ще одна страшна небезпека: дорогу перегороджували три величезні снігові «дамби». Навіть маючи захист у вигляді м’яких термокомбінезонів, Рейчел вжахнулася від перспективи перельоту через ці снігові пагорби.

Відчайдушно намагаючись упоратися зі сполучною линвою, Рейчел намагалася знайти спосіб відстебнути повітряну кулю. Раптово вона почула ритмічне постукування по льоду — швидке стакато, звук зіткнення металу з голим льодом.

Льодоруб!

Від страху вона зовсім забула, що до її пояса міцно прикріплений льодоруб. Легкий алюмінієвий інструмент підстрибував на ремені. Рейчел поглянула на мотузку, що тягнулася від повітряної кулі. Товстий плетений нейлоновий шнур. Простягнувши руку, вона намацала льодоруб. Ухопивши за руків’я, сильно смикнула його до себе, натягуючи еластичний шнур. Лежачи на боці, Рейчел підняла руки вгору, за голову, приставивши зазублене лезо сокирки до товстого, туго натягнутого шнура. І почала незграбно його пиляти.

— Так! — зрадів Толланд, намацуючи рукою свій льодоруб.

Ковзаючи вниз льодовиком, витягнувшись із піднятими над головою руками, Рейчел щосили пиляла туго натягнутий шнур. Синтетичний, дуже міцний, він усе-таки поволі піддавався її зусиллям. Толланд теж зігнувся, наскільки було можливо, підняв руки і почав пиляти в тій же точці, але знизу. Немов дроворуби, вони синхронно запрацювали двома сокирками. Іноді леза стикалися, і тоді лунав пронизливий металевий звук.

Поволі шнур почав тоншати.

«У нас усе вийде! — подумала Рейчел. — Зараз ця штука трісне!»

Несподівано срібляста поліетиленова куля стрімко рвонула догори, немов потрапивши у вертикальний повітряний потік. Вжахнувшись, Рейчел зрозуміла, що метеозонд просто відтворює контур земної поверхні.

Приїхали.

Зараз почнуться пагорби.

Біла снігова стіна перегородила шлях лише на мить, а наступної миті вони вже опинилися на ній. Від удару, який відчула Рейчел, гепнувшись об крутий схил, аж подих забило. Льодоруб вибило з рук. Як той водний лижник, що безладно перекотився через трамплін, бо заплутався у «віжках», Рейчел відчула, як їх з Толландом потягло угору і швиргонуло вперед, наче з катапульти. Низина між пагорбами пролягла далеко під ними. Наполовину перерізаний канат тримав їх міцно, тягнучи догори і несучи до наступного пагорба. На мить перед очима Рейчел виник пейзаж, що простягався попереду. Ще дві «дамби», за ними невелике плато, а там — обрив до океану.

Раптом до німого жаху, що охопив Рейчел, додався високий відчайдушний крик Коркі Марлінсона. Десь ззаду він щойно перелетів через перший пагорб. Усі троє злетіли у повітря, а куля тягнула їх уперед, видряпуючись угору, немов дика тварина, що намагалася порвати ланцюг, на якому її тримав поневолювач.

Несподівано над головою пролунав гучний, схожий на постріл, звук. Зіпсований канат усе ж таки не витримав. Його кінець влучив Рейчел просто в обличчя. Раптом вона збагнула, що стрімко падає. А десь угорі куля, нарешті опинившись на волі, хутко понеслася до океану.

Заплутавшись у мотузках та кріпленнях, Рейчел з Толландом полетіли вниз. Коли під ними враз виросла вершина другого пагорба, Рейчел зіщулилася, очікуючи удару. Ледве проминувши вершину другого пагорба, вони приземлилися на його протилежному боці, причому комбінезони значно пом’якшили удар.

Світ перетворився на плутанину рук, ніг та льоду. Рейчел відчула, що її стрімко винесло вниз схилом на центральну низину. Інстинктивно вона розкинула руки і ноги, намагаючись відтермінувати зустріч з наступною горою. Рух уповільнився, але не сильно, і вже за декілька секунд вони з Толландом злетіли угору схилом. На самісінькій вершині вони знову пережили момент невагомості — і перескочили найвищу точку. А тоді Рейчел з жахом збагнула, що вони обидва почали завершальний смертельний спуск схилом пагорба на плато, що межує з океаном... останні вісімдесят футів льодовика Мілна.

Вони мчали до урвища, і цієї миті Рейчел згадала, що їх трохи гальмує Коркі, сполучений з ними страхувальною линвою, Їх рух уповільнився. На жаль, це сталося надто пізно. Обрив льодовика стрімко наближався. Рейчел безпорадно закричала.

І сталося найжахливіше.

Край поверхні льодовика легко вислизнув з-під їхніх тіл. Останнє, що запам’ятала Рейчел, було падіння.

Житловий комплекс Вестбрук розташований за адресою N-стрит, Північний Захід, 2201, і, як зазначено в рекламних проспектах, ця адреса є однією з небагатьох у Вашингтоні, яку можна безпомилково знайти. Габріель похапцем проскочила крізь розкішні обертальні двері й опинилася в оздобленому мармуром фойє, де оглушливо гуркотів штучний водоспад.

Службовець за столиком реєстрації здивовано підвів на неї погляд.

— Міс Еш? Я не знав, що ви до нас сьогодні завітаєте.

— Вибачте, я поспішаю, — мовила Габріель і швидко розписалася в журналі.

Годинник угорі показував двадцять дві хвилини по шостій.

Швейцар почухав потилицю.

— Сенатор дав мені список запрошених, але вас там немає...

— Люди часто забувають про тих, хто їм потрібен найбільше. — Вона удавано посміхнулася і пройшла повз нього до ліфта.

Швейцар занепокоєно завовтузився.

— Краще я йому зателефоную.

— Як знаєте, — відповіла Габріель, заходячи до кабіни і натискаючи на кнопку. Все одно телефон сенатора не працює.

Піднявшись на дев’ятий поверх, Габріель вийшла і рушила елегантним затишним коридором. У кінці вона помітила кремезну фігуру особистого охоронця сенатора, що сидів біля дверей. Останнім часом люди цієї професії часто виставлялися у голівудських фільмах такими собі героями. Він мав знуджений вигляд. Габріель здивувалася, побачивши охоронця в начебто неналежний час та у неналежному місці, але він, завваживши її, здивувався ще більше. І аж підскочив від несподіванки, коли вона підійшла.

— Знаю, знаю, — мовила Габріель іще на підході. — Сьогодні у сенатора вільний вечір. І він не хоче, щоб його непокоїли.

Охоронець ствердно закивав.

— Він суворо наказав мені нікого не пускати, бо...

— Я у невідкладній терміновій справі.

Охоронець закрив одвірок своїм тілом.

— Зараз у сенатора приватна зустріч.

— Та невже? — мовила Габріель, витягнувши червоний конверт і змахнувши ним перед носом чоловіка. — Я щойно з Овального кабінету. Мені конче потрібно передати сенаторові цю інформацію. З ким би він там не злягався, цим людям доведеться кілька хвилин обійтися без нього. А тепер — дайте мені пройти.

Охоронець трохи завагався, побачивши на конверті печатку Білого дому.

«Не змушуй мене розкривати його», — подумала Габріель.

— Залиште мені цей конверт, — сказав охоронець. — Я передам його сенаторові.

— Уже віддала, аякже! Я маю прямий наказ від Білого дому передати цей конверт особисто в руки панові Секстону. І якщо я з ним негайно не поговорю, то завтра нам усім доведеться шукати роботу. Вам ясно?

Охоронця явно розривали суперечливі почуття, і Габріель відчула, що сенатор і справді дуже наполягав на тому, щоб до нього сьогодні нікого не пускали. Тому вирішила діяти рішуче. Тицьнувши конверт мало не в обличчя охоронцю, Габріель стишила голос до шепоту і мовила ті шість слів, яких вашингтонські охоронці бояться як вогню.

— Ви просто не розумієте серйозності ситуації.

Річ у тім, що співробітники безпеки, що працювали з політиками, ніколи не розуміли всієї серйозності ситуації. Вона були просто найманцями, їх завжди тримали в невіданні, і тому вони ніколи не знали — чи твердо впиратися і стояти на своєму, виконуючи наказ, чи наражатися на ризик втратити роботу через класну ослячу впертість, ігноруючи якусь несподівано виниклу кризу.