1891.
КУНДЕЛЬ
У полі тихому жив у норі Хом’як;
На самоті скучав він, неборак!
Подивиться кругом - багато поля
Комусь дала щаслива доля;
І глянуть весело, і любо походить,
Не те що у норі сидіть.
Он двір стоїть багатиря гладкого,
Неначе городок;
Чого нема у його?
Будинок і садок…
Надумався Хом’як себе розвеселити -
І насадив маленький квітничок.
Порозцвітали гарно квіти:
Нагідочки, красолі і мачок,
Барвінок стелиться, і рута зеленіє;
Подивиться Хом’як - аж серденько радіє.
Де взявся Кундель із двора…
Гасаючи по полю,-
Бодай би він не знав добра,-
Накинувся на тиху долю.
- А що се ти тут наробив?
І нащо квітничок розвів? -
Загавкав Кундель навіжений.
Аж затрусивсь Хом’як смиренний:
За що, про що, чого напав?.
- Я думав, щоб…- Хом’як казать почав,-
Щоб горенько було чим розважати…
- Ти думав?! - Кундель став гарчати,-
А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам,
Неначе тим розумним головам? -
Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: - Так знай же ти про те:
Коли в дворі цвіте,
То за двором ніхто цвісти не сміє! -
По квітничку собака поскакав,
Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хом’як і плакать, і тужить:
- Ой квіти, мої діти!
Нащо ж я вас кохав?
Нащо вас доглядав?
Хто ж розважатиме заплаканую долю? -
Аж дивиться - іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
- Чого ти журишся? - вона спитала тихо.-
Чи плачеш ти за ким,
Чи скоїлося лихо?
- Був квітничок у мене, а тепер…
Он глянь, як Кундель навтішався! -
Хом’як до неї обізвався
І лапкою сльозу утер,-
Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,
Щоб унялась собача сила…
- Ох! - каже Правдонька.- І я його боюсь,
Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;
Зустрінусь, аж трушусь,-
Нехай його страшить лиха година!
Бодай би Кундель той пропав!
На Хом’яка нагнав таке він лихо,
Що той і приказку у норку заховав,
Аби, як кажуть, лихо тихо.
1892-1893.
КІТ І БАБА
У одному селі була
Весела Баба Шелестиха.
- Аби я добренько жила,
А більш копи не буде лиха! -
Шуткуючи було і скаже, і моргне.-
Дивіться на мене!
Всім весело, як Шелестиха скаче,-
Не треба нам того, хто плаче,
Сльозами коровай не бгать…-
Весела Баба, що казать!
Раз на святках пішла куму провідать,
Погостювать і пообідать,
В беседі серце звеселить,
Дулівочки попить,
А на потуху
Варенуху.
Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,
Щоб мишам волі не давать;
Сидів він цілий день під лавою даремно,
Аж покіль стало темно,
А бісова мишва ніде не шелестить;
Розсердивсь на таку дурницю,
Нюхнув угору - щось пахтить;
Він скочив на полицю
І з миски ковбасу під припічок поніс;
«Жди тих мишей,- подумав,- хай їм біс!
Се, певно, корисніше буде,
Недаром же смакують люде…»
Аж двері рип у хату із сіней,-
Вернулась Баба із гостей;
Як глянула - аж здивувалась,
Не думала, не сподівалась,
Щоб збожеволів Кіт,-
Хіба пристріт!
Швиденько свічку засвітила,
Сама на лаві сіла;
Під припічком мурло сидить,
А Баба головою хить та хить
І ну хазяїна журити:
- Так от як ти почав робити!
За те, що жив в теплі, в добрі…
Гай-гай! Сміятимуться кури,
Кричатимуть в дворі:
Ледащо Кіт, злодюга мурий,
Знущається над бабиним добром…
Його із хати помелом!.-
А Кіт ковбаску уминає,
Неначе й не до його річ.
Бабуся знов: - І сорому немає!
Ковбаски захотів… який панич…
Се не панич, се чортова нахаба,
Се капость, се розор, а не користь…-
Дудукає п’яненька Баба,
А мурий їсть собі та їсть.
Що ж помоглось від бабиної казки?
Занапастив кільце ковбаски,
До половини, може, з’їв,
А то порвав і розкришив.
До прикладу я хочу так сказати:
Де треба настрашить, там нічого в кутку,
Як кажуть, прясти на тонку
І теревені розпускати.
1892-1893.
КАМІНЬ ТА ЧЕРВ’ЯК
- Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! -
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав.-
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні,-
Аж чудно далебі мені!
Ну що їм від того прибуде,
Як дощ поналива води?
Хоч опісля вже й не ходи:
І росяно, і кально; скрізь калюжі,-
Погано, та ще й дуже.
Та що вже будемо робить,
Самому всіх не перевчить.
Я тутечки лежу відколи?
Звичайно, мов мене й нема;
Де не покинуть - все дарма,
А й слова доброго не чув собі ніколи,-
Бодай їм дихать так!
- Мовчи лиш, дурню, не базікай,-
Тут став казать йому Черв’як.-
Сей дощик - радість всім велика.
Земля посхла була - от він її змочив;
Травицю трохи підживив;
Пашня зовсім була пов’яла,
Мов тая в’яла риба стала,-
Він їй головоньку підняв,
А добрим людям щастя дав…
А з тебе що? Лежиш, ледащо!
Такії лежні людям нащо?.
Лежи ж, коли лежати звик,
Та не базікай, дурню, дуже.
Буває, інший чоловік
Все приндиться, що довго служе;
А що в йому?
Те, що й у Камені тому.
