1891.

ХМАРА

Над селами, над нивами,
Лугами та долинами
Велика Хмара йшла.
Ні жита, ні пшениченьки,
Ніякої травиченьки
Дощем не полила.
Від степу від широкого
До моря до глибокого
За вітром потяглась.
Над морем гуркотаючи,
Ввесь день не оддихаючи,
Дощем вона лилась.
Діждала нічки темної -
І до Гори зеленої
Присунулась спочить.
- Бач,- каже,- Горо милая,
Дощу не пожаліла я,
Нехай тепер шумить!
- Шкода,- Гора озвалася,-
Сього не сподівалася
Од тебе, сестро, я!
Над селами, над нивами,
Над тихими долинами -
Там славонька твоя!
На кожную стеблиночку
Пошлеш одну росиночку -
І віку додаси,-
А морю широченному,
Глибокому, силенному,
Води не надаси!
Гора сказала правдоньку.
А я вам дам порадоньку,
Як жити до пуття:
Кохайте щиро правдоньку -
І дасть вам бог одрадоньку
Щасливого життя.

1864-1872.

ТРОЯНДА

Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур’яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
- Нащо се ти колючок начіпляла?
- А ти нащо? - вона його спитала.
- Я? - обізвавсь Будяк,-
Я, серденько, не проста штука,
Я - степовий козак!
Мені колючка, як шаблюка,
Щоб ворогів страшить,
Щоб всім було спокійно жить.
Вам більш нема ніякої роботи -
Цвісти, пахтіть, а не колоти.
- Не все ж колоть і Будякам,-
Троянда каже,- треба й нам,
Щоб Крученії Паничі боялись
І до Троянди не чіплялись.
Сунеться який біс -
Йому колючка в ніс,
Щоб не забувся,
Як слід Троянду шанувать,
А не знічев’я обвивать.
- Хіба! - сказав Будяк і усміхнувся.
Скомпонував я сей примір
Для наших любих дочок;
Нехай вони його змотають у клубочок,
Як кажуть панночки, на сувенір.

1893.

ВОВК І КІТ

В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому,- куди не поглядить -
Усюди Вовченька недоленька морочить,-
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей - од видимої смерті…
Коли глядить -
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
- Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригоді став!.
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!.
Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?.
- Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік,- Кіт Вовкові сказав.
- Так у його я вкрав барана.
- Ну, так навідайсь до Дем’яна.
- Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
- Біжи ж, аж ген живе Трохим!
- Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
- Погано ж!. Ну… а чи не прийме Клим?
- Ох, братику! Теля я в його звів!
- Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,-
Кіт Вовкові сказав,-
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!

1853.

ТРОЄЖЕНЕЦЬ

За тридев’ять земель, у тридесятім царстві
Та в іншім государстві,
Якийсь-то хвабрий молодець
(Чи дворянин він, чи купець -
Про те вже не скажу вам, братця,
Щоб іноді не пробрехаться…) -
Та що утяв!.
Послухайте! Узяв
Покинув жінку та й поплівся,
Хто його зна - куди й чого…
От потім чують про його,
Що десь він аж на двох жінках ще оженився,-
Такий пройдисвіт був.
От якось цар про се почув
Та зараз же бомагу й посилає,
Щоб беззаконника такого-то схопить,
Приставити у суд - і там його судить;
А всім судейським натякає,
Що ділом не вертіть
(Видно, цей гріх у них буває!),
А так йому, поганцю, присудить,
Щоб більше вже ніхто не мусив так робити,
Коли на світі хоче жити;
«А якщо зробите не так,-
Повішаю усіх, неначе тих собак».
Не знає бідний суд, де діться,
Усіх циганський піт пройма,
А ділові ладу нема:
Як не присудять - не годиться;
Бо вже доводилось судить -
Так капосний народ не дуже щось боїться…
Ну що його робить?.
Возилися, возилися
Та якось і вмудрилися
Прояву осудить.
Зібралися пани, поприбігали люде
Дивитися - що буде,
А суд гуртом рішив:
«Щоб беззаконника провчити,-
Опреділити,
Щоб він з трьома жінками жив».
Дивується народ та й дума: «От удрали!
Теперечки ж усі пропали:
Повішають дурних!»
Аж ні! Поперед всіх
Повісився пройдисвіт на осиці
(Видно, жінки були завзяті птиці!).
Та й що ж ви думаєте? Казус сей
Так налякав усіх людей,
Що більше вже ніхто із глузду не скрутився;
І досі не чутно, щоб хто на трьох жінках
В тім царстві оженився.