1853.
НА ТОКУ
Раз Півень, риючись даремно у садку,
Побачив ворох жита на току
І зараз кинувся туди хазяйнувати,
Ще й Курочку покликав помагати.
Прийнявся Півень жито розгрібать
І буйні зерна вибирать.
Недовго довелось клювати,
Бо вийшов Господар із хати,
Гостей непроханих пугнув,
А Півень, мов наперекір, гукнув:
- Курлю! Який се чорт там ходить? -
Неначе доглядає, а не шкодить.
- Ще й розкудачився!. А киш відсіль! -
Гукає Господар і зо зла кинув бриль.
Злетів на лісу Півень, сорому не знає,
А Курочка пішла тихесенько сама.
- Ох, то-то, то-то, то-то,- промовляє,--
Свого нема…
Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай.
1891.
МУЗИКИ
Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю
Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий,
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Малпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою:
Хто бачив що і де хто був,
Чи поблизу, чи, може, за горою,
Які новинки чув.
- Погано, братчики, без діла в світі жити! -
Так Малпенко Мартин розмову завершив: -
Признаться, ніде правди діти,
І я гуляючи прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало
Всього побачить довелось…
Ох, трудно в світі жити стало!
Пора і нам придумать щось…
Ви не турбуйтеся,- щоб довго не кортіло,
Я зараз хочу раду дать:
Музичить треба - от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечорниці -
Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люде
В своїй веселій стороні;
Їм хороше, і нам корисно буде…
Чи добре я кажу, чи, може, ні?
- Так! Добре! Будемо музичить! -
Ревнув Ведмідь,- Розумна голова,
Не гріх і розуму позичить…
Робота гуртова.-
І стали на тому: щоб слова не зміняти,-
Не гаючись, се діло розпочати.
Днів через три вони в тому ж гаю
Справдили вигадку свою.
Роздобули баса, цимбали,
І скрипочка, і бубон є;
Прехорошенько посідали
Та як ушкварили - ой лишенько моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,
Аж на ввесь гай луна гуде.
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди додому йде;
Цап на цимбалах паличками
І брязкотить, і дзенькотить,
Трусне борідкою або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває,
На скрипку Малпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кленом,
Щоб всіх перемудрить,
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись гави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за боки:
- Ну так! удрали молодці!
Нехай їй біс, такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай…
- Ось цитьте-бо! - Мартин гукає.-
Почин невдатний іноді буває!
Тривайте, братчики, не так ми сидимо,-
От зараз я попорядкую…
- Щось та не так - і я вже чую,-
Озвавсь Осел.- Ні, мабуть, не втнемо
А Малпенко йому: - Та ну-бо,- каже,- годі!
Не знаєш ти: музиці грать -
Не горобців полохать в огороді…
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику - під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові - на горбу,
Я примощусь під бузиною.
Заграли знов - ще гірш нема ладу.
Якраз на ту біду
І Соловей тут опинився,-
Вони до його: - Ну, мастак,
Ти здорово співать навчився,
Кажи по правді, що і як?
- А що ж,- він каже,- вибачайте,
Ні те, ні се,
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту - от і все.
Почув я раз - старі сміялись люде,
Що квач притикою не буде;
Питаю: Як? - А так, як бач,
Причина невелика:
Якая ж із квача притика,
Коли він квач?
1890.
ГОРШКИ
Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла,-
На те Біда!
Скрізь її знають - села й города.
Чого вона не виробляє?
Не тільки що горшків, людей не розбирає.
І опинився Горщик золотий
Між череп’яними Горшками,
Щербатий і кривий,
З розбитими боками.
Всі насміхаються над ним:
- Ану лиш принеси водиці! -
А кухлик і собі: - Шкода вже їм, кривим,
Ходити до криниці!
Був колись Горщик, та розмок,
Тепер нікчемний черепок…-
Не змовчав Горщик, обізвався:
- Я черепок, та золотий,
А ти вже хто такий?
Хороший тим, що в боки взявся.-
Поважний Розум се почув,
Прийшов, дознався, що й до чого
І бідолаху золотого
В шовкову хустку обгорнув,
А щоб не чванилась кумпанія погана,
Усіх покидав за вікно.
Розбите золото - скрізь золото воно,
А череп’яна чвань - довіку череп’яна.
