1891
СОЛОМ’ЯНИЙ ДІД
Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом'яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку,-
Вони, пройдисвіти, дознались,
Що то химера, не злякались
І шкоду роблять у садку.
- Чи вам обридло в світі жити? -
Озвавсь Пацюк.- Он Дід стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тікайте швидше, дуросвіти! -
А Горобці кричать: - Найшов дурних!
Ми бачили ще не таких:
У панському саду стояли генерали -
Та й тим на голову сідали,
А се солом'яник... Не боїмось,
Під носом пурхаєм і сміємось.
Такі Діди і між людьми бувають,
І нічогісінько не помагають;
А час би людям перестать
Солом'яного Діла пхать
І тільки горобців смішити;
Тепер не пугалом добру навчать,
Нам треба іншого бажать -
Живого слова правди і просвіти.
1891
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить,-
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко - аж за синє море...
Усім, хто був на морі, горе!
Ану - до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці.
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей,
Людей -
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали...
- От-от уже почне кипіть, -
Хто-небудь нищечком мовляє, -
Ось цитьте, зараз запалає... -
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила?
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.
1853
ГАВА І ЛИСИЦЯ
Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі,- думає,- розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
- Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш -
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! -
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
- Кра! кра! - а ковбаса додолу,
Лисичка хап - і у кущі мерщій,-
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась -
Чортма куми і снідання нема…
- А щоб ти,- каже,- подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,-
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже - не скрипить,-
Так, мабуть, і довіку буде.
1892-1893.
ТАНЦІ
За тридев’ять земель… забув, признаться, де…
Був собі Лев - король силенний,
Такого не було ніде -
Страшенний, здоровенний;
Якби наткнувсь хто невзначай,
То, певно, вмер би з переляку;
Одним він махом, під случай,
Бувало, вб’є скотину всяку.
Багатий дуже був той край,
Де він королював; чого не забажай,
Всього було доволі:
Вовків в лісах, зайців у полі
І птиці повно у гаях
Такої і такої,
І риби всякої, великої й малої,
В озерах і ставках.
Хороший, тихий край; усі розкошували
І добре крали.
У короля служив і Лис;
Він над озерами був старшиною,
Щоб не орудовав ніякий біс
Над королівською водою.
Лукавий Лис - усюди Лис;
Не раз про його, може, чули,-
Дотепний, мудрий, як той біс,
Куди б його не повернули.
З одним рибалкою він дуже подружив,
Хоч перед другими пиндючився спесиво,
Рибалка рибку дбав і у мішках носив,
А старшина товстів і багатів на диво…
Раз ласуни, як водиться у них,
Поснідать добре захотіли;
На сковороду положили
Десятків два карасиків живих;
Сметанкою як слід пообливали
І на жарку їх шкварить прийнялись;
Вони і в голову собі не покладали,
До чого дожились.
Якраз в той час король там опинився.
- А що,- питає він,- тут діється у вас? -
І на рибалку страшно подивився…-
Се хто такий? Чого прибув до нас?
- Се,- каже Лис,- се мій…
письмоводитель…
- На біса! - Лев ричить.- Де взявся, відкіля?
- Сусіднього села покорний житель,
Не бачив зроду короля,-
Промовив Лис і зирк на таганочок,
А там карасики шкварчать,
Справляють бідненькі таночок,
Аж хвостиками ляпотять.
- Що ж то таке? - про рибу Лев питає.
Лукавий Лис поважно докладає:
- Великий господар!
Се безголоса твар
Пред королем своїм ликує,
Радіє і танцює…
- Чого ж се на сковороді,--
Допитується Лев,- а не в воді? -
Лис засмутивсь і ледве дише…
- Дозволив я, щоб їм було видніше
Побачить відсіля
Ясновельможнішого короля!
- Нащо ж вогнем печеш?. Брехнею припахає! -
Лис тільки хвостиком виляє…
Лев витріщивсь на старшину
І заричав ще дужче: - Ну?! -
А той круть-верть, неначе у капкані:
Мовчить, язик прилип к гортані;
Рибалка труситься, стоїть як пень,
Не розшолопає - чи ніч, чи день…
- Так от як ви! Мошеники! Поганці! -
Лютує Лев.- Видумуєте танці?
Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! -
І він обох на землю повалив…
Чи так-то воно ждалось,
А он як склалось!
Карасикам сердешним довелось
На сковородці танцювати,
Зате ж і сим тепер пришилось
У короля під лапами співати.
Так їм і треба, бісовим синам!
Не все ж терпіть і карасям.
Щоб, розбалакавшись, не влізти «в проволочку»,
Я швидше ставлю точку.
