ЖАБА Й ВІЛ
Раз Жаба вилізла на берег подивиться
Та й трошечки на сонечку погріться.
Побачила Вола
Та й каже подрузі тихенько
(Вигадлива була!):
- Який здоровий, моя ненько!
Ну що, сестрице, як надмусь,
То й я така зроблюсь?
От будуть жаби дивуваться!
- І де вже, сестро, нам рівняться... -
Казать їй друга почала;
А та не слуха... дметься... дметься...
- Що, сестро, як тобі здається,
Побільшала хоч трохи я?
- Та ні, голубонько моя!
- Ну, а теперечки? Дивися!
- Та годі, сестро, схаменися! –
Не слуха Жаба, дметься гірш,
Все думає, що стане більш.
Та й що, дурна, собі зробила?
З натуги луснула - та й одубіла!
Такі і в світі жаби є,
Прощайте, ніде правди діти;
А по мені - найлучче жити,
Як милосердний Бог дає.
ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК
У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкідливий тхір
І ще там деяких чимало.
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них...
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала -
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
«Ведмедика кликнуть!»
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний - дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає,-
Так де тобі! І не кажи,-
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його -
І меду не знайшли нічого...
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З'тобою, - дума, - милий друже,
Нам тільки й жити двом».
Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.
1872
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є -
Затим що сила є...
Примір не довго б показати,
Та - цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки -
Напитися водички.
От чи пило, чи ні - глядить:
Аж суне Вовк - такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
- Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
- Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,-
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
- Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. -
Чи бач! Ще і базікать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
- Помилуйте! - йому Ягнятко каже,-
На світі я ще й году не прожив.
- Так брат твій був.
- Нема братів.
- Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви - вороги мої:
Од вас мені життя немає...
Ще мало я терпів?
- Так чим же я вам досадив? -
Ягнятко, плачучи, питає.
- Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти - Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! -
І -Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан... йому не слід...
1854
ГАДЮКА І ЯГНЯ
Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить.
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди -
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди...
Гадюка кинулась та й укусила, -
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
- Ох, за що ж, за що? - простогнало..
А бісова Гадюка знов сичить:
- Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,
Вас треба вчить! -
Ягнятко більше не озвалось...
На світі нажилось, награлось...
Затихло... спить...
Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,-
Дай, Боже, правді не вмирать!
