1891.
ОСЕЛ І СОЛОВЕЙ
Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов’я
І став йому гукати:
- Здоров, співун! Насилу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
Ану, лишень, утни!
Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть, вражії сини?
Ану, нехай і я почую,
Яку там пісню ти вдереш -
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому - яку, а як утнеш!.-
І Соловей почав співати;
Лунає пісенька на ввесь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А Соловей аж горло надриває
І на всі заставки співає:
Щебече, і свистить,
І тьохкає, і торохтить.
На що вже горобці - і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить,-
Чи буде, мов, хвалить?
- Ну, молодець! - сказав суддя ухатий,-
Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий…
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді б ще краще заспівав;
Хоч він тобі й нерівня,
А все-таки хоч трохи б перейняв.-
Такої похвали співун не сподівався;
Якби був знав,
То й не співав.
- Прощайте, дякую! - він до Осла озвався.
- Прощай! - сказав Осел.- Навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!
Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, боже!
1890.
ОРАЧІ І МУХА
У полі Орачі на ярину орали,
І Муха там була,
І хоч її, непрохану, ганяли,
Одначе крадькома і їла, і пила,
Бо звикла змалечку кохаться у чужому.
Надвечір Орачі верталися додому,
І Муха там на розі у вола.
Зустрівсь Комар на лузі край села
Та й каже сміючись: - Добривечір, сестричко!
А ти вже тут чого, моя перепеличко?
Кума чи родичка кому? -
А та йому:
- Бов-бов! Раденький, що дурненький!
Хоч довгий ніс, та розум коротенький,
Бо комарі не сіють і не жнуть…
Ти роздивись: у полі ми орали,
Раненько почали, ввесь день не оддихали,
Тепер додому час, з вечерею нас ждуть.
Ми й між людьми чимало знаєм
Брехливих прихвоснів таких;
Вертяться скрізь, щоб бачили і їх:
І ми, мов, тут - турбуємось і дбаєм!
1891.
ОГОНЬ І ГАЙ
Під Гаєм хтось Огонь покинув,-
Чи подорожній там, чи косарі були,
Чи, може, вівчарі картопельку пекли -
Вітрець моторненький прилинув
І потихеньку роздував.
Розжеврівся Огонь, аж іскри кидать став…
- Ой Гаю! Гаю зелененький! -
Промовив він, пускаючи димок.-
Чи бачиш ти, який я вдавсь тепленький?
В холодний час нагрів би ввесь Гайок…
Мене покинули, мою забули службу;
Коли б Вітрець не був, то, може б, я погас.
Скажу тобі під сей веселий час:
Чому б з тобою нам не поєднати дружбу?
Всю нічку я б тобі світив
І видненько б було, хто б не ходив:
Чи звір який у гущині сховався,
Чи злодій уночі з сокирою підкрався;
І знали б нас як двох братів,
І я б горів, і ти б шумів,
Не турбувало б нас ніяке лихо враже.
Чи правду я кажу - нехай Вітрець нам скаже!
- Авжеж, що так! - піддакнув їм Вітрець,
Усюди вдатний молодець.
Не довго думав Гай, на брехні спокусився,
Не знаючи того, який Огонь дружок.
Вітрець їм зараз прислужився:
Мерщій поніс Огонь в Гайок
І на суху поклав полянку.
Світив Огонь всю нічку, аж до ранку.
Попереду він за сушню узявсь
І потихеньку став тріщати,
А як Вітрець-підлиза розгулявсь,
Тоді вже всюди став палати
І братика свого по пожалів:
І обпалив його, і обсмалив.
Пропав Гайок, аж жаль було глядіти,-
Мов чорная мара стоїть;
Вже більш йому не зеленіти
І краю рідного не веселить.
Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.
24 жовтня 1893. Чернігів.
ЛЯЩІ
В гаю у пана був ставок;
Вода - як скло; на дні - пісок;
Кругом цвіли волошки та васильки;
Червоная калина там росла,
Під гаєм пасіка була,-
Ну рай, та й тільки!
В ставу було чималенько Лящів;
Ніхто їх не ловив -
Ні волоком, ні в’ятірями,-
Життя Лящам,
Мов тим панам:
Гуляють, ляпають хвостами…
Приїхав раз з сусідом пан у гай
І Щук звелів у став понапускати.
- На біса Щук пускаєш, пане-брате? -
Озвавсь сусід,- ось потривай!
Ти гірше тільки тим нашкодиш -
Усіх Лящів позводиш:
Їх Щуки заїдять…
- Даремна річ! - хазяїн став казать
(Та й усміхнувся після того)…-
Жалкую, чом давніш не звів…
А ти ж, сусіде, чув од кого,
Що я охочий до Лящів?
