IV
На крильцях правдоньки я баєчку пустив,
Щоб всякий знав і розумів,
Що в світі божому нема кутка без горя
Не тільки тут, а і по той бік моря.
Кому мандрівка сміх, кому усе дарма,
Хто вітриться кудись шукать якогось раю,-
Тому я приказку стареньку нагадаю:
Там хороше, де нас нема.
1889.
КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма...
Коли гульк - аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав'я;
- Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш - в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
- Опізнився, небораче, -
Одказав земляк йому, -
Хто кохав життя ледаче -
Непереливки тому.
- Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте, -
Каже Коник, - пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову -
Все співав би та співав. -
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
- Проспівав ти літо боже, -
Вдача вже твоя така, -
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
ЧИЖ ТА ГОЛУБ
Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось в западню й попав;
Сердега в клітці рветься, б’ється…
А Голуб бачить та й сміється:
- А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна…
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні… оце! -
Аж гульк - і сам піймавсь в сильце.
Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!
1853.
ДІДОК У ЛІСІ
Пішов Дідок у ліс по дрова;
Не забарився в’язку нарубать,
Та як її на плечі взять:
Осика - не полова!
Як не мостивсь, як не ладнав,
А оберемка не підняв.
Сердега сів, схилився
Та й зажурився.
Згадалось все йому - і давня давнина…
А де тепер вона?.
Минулось все, неначе снилось;
Далеко десь туманом вкрилось,
Не буде знов;
Прожив той вік, мов поле перейшов,
Квітчастеє, веселе та зелене…
Ох, доле, доле!. А тепер…
Дідок сльозу утер.
- Забула десь і тая смерть про мене,-
Зітхнувши тяжко, він озвавсь
І за вірьовку знов узявсь;
Аж чує - щось по листях шелеснуло,
Холодним вітриком дихнуло…
Коли глядить -
Страшенна смерть близесенько стоїть…
Дідок оторопів,- і рученьки помліли,
І причувається, неначе із могили:
- Я недалечко йшла,
На той світ душу провела,
Аж чую - тут і ти озвався.-
Сердега так перелякався,
Що аж тремтить; якби молодший був,
То, може б, дременув.
- Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку,
Щоб помогли мені піднять на плечі в’язку,
Як не во гнів се буде вам.
Буває трудно, гірко нам
На світі тую лямку терти,
А все-таки ми боїмось умерти:
Живий живе гада,
І смерть - найгіршая біда.
1892-1893.
ШПАК
Усяк до чого-небудь вдався.
Той робить те, другий - друге;
Всяк свого б берега й держався…
Еге!
Коли б то так всяк шанувався.
Так є ж такі дурні,
Що іноді за те беруться,
До того пнуться,
Чого й не тямлять. По мені -
Роби вже лучче те, що вмієш,
То й бачитиме всяк,
Що ти що-небудь розумієш.
Один ще змалу вдатний Шпак
У Щиглика співать навчився.
Канальський Шпак так умудрився,
Що як почне було співать,
Диковина й сказать!
Мов справді Щиглик то співає.
От слухає Шпака усяк,
Дивується та вихваляє,
Шпаком розумним величає.
Радіє, аж плигає Шпак!
Чого б йому іще й хотіти?
Кохаться б дурневі та жити;
Таке життя другому б рай,-
Шануйсь та людям потурай,
Виспівуй на всі боки!.
Так он що (я сказать забув) -
Шпачок зависливенький був.
Почув він (мабуть, від Сороки),
Що Соловейка хвалить всяк.
Шпакові се завидно стало,
Надувся бісів Шпак.
«Коли ж моїх пісень вам мало,-
Він сам собі мовляє так,-
Тривайте, й я так заспіваю…
Ще, може, й краще… Я вже знаю!
На бісового батька й Шпак!.»
Зачав мій Шпак пісні виводить,-
Так ні - зовсім не те виходить:
Хоч вельми-дуже запищить,
Хоч не до прикладу хавчить,
Або нявчить, мов по-котячи,
Або мекече по-ягнячи.
Співав мій Шпак, співав,
Аж покіль всіх порозганяв,-
Ніхто і слухати не хоче,
Тікає геть та ще й бурмоче:
«Дурний, не знать чого схотів!
Хоч би сміху вже не робив:
Співав би гарно по-щиглячи,
Ніж чортзна-як по-солов’ячи».
