1856.
КВІТИ
У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком перевиті,
На дротяних стебельцях, наче мак,-
Хто йде, дивується усяк...
Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,- ще колись
І не такеє диво буде:
От-от - дивись -
На місяць злізуть панувати
І там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть...
А покіль що - повернем річ на Квіти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк.
От справжні Квіти кажуть так:
- Ой Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій,
Бо душно стало дуже
Скрізь по землі сухій.-
А тії, шовком вбрані Квіти,
Сміються з них:
- Кому-кому - ще й вам годити,-
Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба...
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води -
Хоч не ходи.
Не слід їм. Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою -
Сам бачиш ти -
І літом і зимою
Уміємо цвісти...-
А вітер віє, повіває...
Вже близько хмара... дощик накрапає.
І зразу зашумів -
Долину звеселив...
А тії Квіти, шовком вбрані»
Попадали, неначе п'яні,-
Пропала чвань!
Тепер - куди не глянь -
Скрізь по двору їх вітер носить.
Розумному, як кажуть, досить.
1864-1872
ГРОМАДА
Одваживсь Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до Овець
Наставили його служити...
Лукавий молодець!
Попереду він кинувсь до Лисиці,
Щоб тая нищечком у Львиці
Поворожила про його.
Лисичка здатна до сього:
Крутнула хвостиком - і помоглося, -
Все до ладу й прийшлося.
Став думать Лев, що, може б, і не слід,
Бо препоганий Вовчий рід, -
Та треба ж іноді і жінці догодити...
Тут як би владить так,
Щоб який-небудь неборак
Не здумав шелесту зробити:
Скрутив, мов, як хотів...
І Лев звелів
Кликнуть громаду на пораду.
Ну, чи громаду, то й громаду...
Зійшлись... Ніхто нічого не сказав...
І Вовчик старшиною став.
А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули.
На раді стоячи? Про їх же діло йшло?..
От те ж то й лишенько! Овечок не було,
Бо не покликали - забули...
А слід побуть їм там!
Пайове громадяни!
Ся байка вам
В пригоді, може, стане...
1864-1872
ВОВК І КУНДЕЛЬ
Бурмило Кундель вирвався на луг -
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить -
Назустріч Вовк біжить.
Бурмило витріщивсь і став брехати
- Стій!- крикнув Вовк.- Чого свариться нам!
Ось не дурій, дай покій ти зубам!
Я хочу щось тобі сказати.-
Замовк Бурмило, бо злякавсь,
А той до нього знов озвавсь:
- Чим винен Вовк, що сіна не вживає,
Трави не їсть, м’ясця бажає?
А де ж того м’ясця узять?
Не довелось Вовкам хазяйнувать,
Так поневолі треба красти,
Щоб не пропасти;
Буває - ніч і дві і там, і там нюхнем,-
І вернемось, як кажуть, порожнем.
Погане, я чував, життя собаче,
Недобре ж і Вовкам…
Ти знаєш, що надумав я, земляче?
Побратаймось, на заздрість ворогам!
Не хочу знаться з вовчою бідою,
Піду і я з тобою,
І будем жити ми
Братами між людьми.
- А що ж,- на се сказав Бурмило,-
Хоч і диковина, а добре діло;
Ми будем жити в курені;
Спокійно і тобі, і веселіш мені;
Тебе там будуть годувати,
Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…
Ходім мерщій,
Щоб часу не теряти.-
Побачив Вовк на шиї ретязок,
- Се що, пита,- у тебе за значок? -
Бурмило став хвостом виляти.
- Се,- каже,- щоб… ланцюг чіпляти…
- Ланцюг?! - Вовк здивувавсь.- На прив’язі
живеш,
Туди й мене упхнеш!
Се, братику, погане діло;
Ще не було Вовків дурних! -
Похнюпився Бурмило,
Стоїть ні в сих ні в тих;
- Така вже,- каже,- доля наша!
Аби, мовляли, борщ та каша -
Поїв
І гавкай на Вовків.-
Вовк на Бурмила подивився
І мовив: - Бодай би не діждать
Тим ланцюгам бряжчать!.
Прощай! - І в чагарник поплівся.
Дарма що Вовк, а добре розсудив,
Неначе хто навчив,
Що іноді з’їси і не доволі,
Зате живеш на волі.
1891.
ЦІКАВИЙ
Раз край дороги Влас копиці волочив.
Вродило сіно - весело й робилось…
От як надвечір сонечко схилилось,
Мій Влас полуднувати сів.
Глядить - щось їде по дорозі…
Йому й байдуже, хто на возі…
Коли зближається - аж то Кіндрат,
Всесвітній кум і сват.
- Здоров, Кіндрате! - Влас гукає.-
Куди се бог носив?
- А на базар пашню возив,-
Кіндрат йому мовляє.
- Що ж,- Влас пита,- чи справивсь молодцем?
- А бач, вертаюсь порожнем…
Та що балакать нам про теє…
Ось попитай, що бачив я!
І, матінко моя!
Я бачив в городі такеє,
Що тільки в казці розказать.
Дивлюся - люди аж кишать…
Що, думаю, за чудасія?!
Покинув віз коло Гордія,
А сам побіг, щоб поглядіть…
Всі кажуть: треба заплатить.
Віддав я копу - ніде дітись…
Та вже ж було на що й дивитись:
Яких я бачив там звірюк,
Довготелесих та страшних гадюк,
Комашечок… А овечата?
Подивишся - аж сміх бере:
Такі малесенькі, як кошенята…
Хоч німець грошики й дере,
Та вже ж і диво, пане-брате!
- А бачив бугая, Кіндрате? -
Питає Влас,- учора був
У городі наш титар…
З ним їздив і Микола-писар…
Од них я чув,
Що є бугай над бугаями,
Неначе добрий віз з снопами…
- Який бугай? Я бугая
Не вгледів якось, пане-брате…
- Овва! Такий же ти, Кіндрате!
Таких Кіндратів бачив я,-
Уміють добре прибрехати…
Та цур їм! - лучче не чіпати…
