Художник задоволено посміхнувся – ще п’ять місяців тому він гадки не мав про техніку роботи зі склом. Перейшовши на другий бік жвавої бруклінської авеню, загальмував біля міні-маркету, щоб купити банку пива після трудового тижня. Тут з-під навісу відкритої навстіж у цю червневу спеку вітрини до нього посміхалась пергідролева тьотя Клава. Здавалось, що це був зовсім не італійський район Брукліна, а всім відомий законсервований совок Брайтон-Бічу. Тьотя Клава з Таганрога посміхалась усіма своїми золотими зубами.
– А, Максимчик! Пиво? Холодненькое, яби сама не против, дак на работе… Банан? Нет? Может, яблочко скушаешь? Ты такой худенький!
Продавчиня з Таганрога дуже любила побазарити під час робочого дня, але, як правило, не було з ким. Бо по-англійськи вона вміла тільки рахувати гроші і відпускати товар. Клава завжди намагалась пригостити Максима чимось вторгованим. У кращих традиціях таганрозьких гастрономів на овочах і фруктах Клаві й тут вдавалось обважити покупця на кілька центів.
– Доллар за пиво, ну возьми хоть горсточку орешков от тети Клавы. Мой босс, красавец, не обеднеет, и так торчу тут от темна до темна, а платит он только за восемь рабочих часов, паразит! И сестра моя тут до меня год работала, и дочка. Вся семья переработала, пока лучшую работу не нашли… – Продавчиня коли починала говорити, то переслухати її було неможливо. Подякувавши, пішов далі…
Максим простував вечірнім Брукліном, посьорбуючи пиво, заховане від копів у коричневий паперовий пакет. На душі в нього ніби цвіли троянди. Навколо гули машини, і сунув найрізноманітніший у світі натовп. Тут не було краваток і налакованих черевиків, як у вечірню годину на Мангеттені, зате був весь інший богемний люд – від музикантів до наркодилерів, відповідно барвисто одягнений. Ряди притулених один до одного різнокольорових будинків, мініатюрні садочки перед будинками – усе оживало, коли спадала літня спека. Сусіди перегукувались з веранд, хтось повертався з роботи, хазяйки вибігали щось докупити перед вечерею в золотозубої тьоті Клави. Весь цей гармидер означав вечірнє спадання спеки і кінець робочого тижня.
Думалось Максимові: як він опинивсь і що робить ось уже майже рік у цій частині світу? Обсіли його філософські роздуми й настрої після дзвінка Маліки. Ставив собі запитання, чи правильно чинить… Але знов і знов ловив себе на відчутті, що йому цей вир до вподоби, що тут бути цікаво, спостерігати за людьми, ставати частинкою, малим атомом великого міста. Йому це насправді подобалось. «Кожен справжній художник повинен прожити в Нью-Йорку хоча б п’ять років свого життя», – пригадались йому слова скульптора, політичного емігранта Ернста Неізвєстного…
І художник думав: от він прожив тут уже майже рік. Чого він навчився? Іноді здавалось – більше, ніж за шість років студій в Академії мистецтв. Він завжди пам’ятав, що майстерність і впевненість йому таки дала школа соціалістичного реалізму. Але рік у Нью-Йорку, в цих мистецьких джунглях модерну, в безкінечному потоці виставок, зустрічей, подій, скандалів, проектів та ідей – був незвичайним роком. Максим зрозумів: скільки б йому відпущено віку, його перший рік у Нью-Йорку, всі його події, запах спеки і радість першовідкриття – ніколи не вивітряться з його душі.
Згадував він також того вечора Маліку, її брата, свого вірного друга, з яким вони провчились десять років в одному класі. Згадував юність – ту, ранню, шкільну, як засипали цукор у бензобак «запорожця» математичці… І думав про своє сьогодення серед барвистого й багатоголосого бруклінського коловороту. Ставало йому весело і трохи щемно на серці, однак які б почуття не охоплювали хлопця в такі хвилини – не було одного. Не було відчуття, що життя проходить намарне. Максим прямував дізнаватись у друзів-бруклінців – що сталось із Трипільською Мадонною та іншими експонатами, які чи то вкрали, чи «загубили» з виставки у Вашингтоні. Де ж їм ще було опинитись, як не в Нью-Йорку?
Маліка мала рацію. Через кілька днів до «Скляного Палацу» дійшла чутка про «трипольскіє ценності». А сталося це так. У другій половині дня, коли спека досягла найвищої точки і вийти з прохолоди кондиціонера було просто неможливо, до майстерні завітали гості. Ромі, смаглявий азербайджанець, його дружина Світлана (народжена у Львові, вона емігрувала з батьками на історичну батьківщину ще в дитинстві) й Роміна новоприбула до Америки мама.
Огрядна тітонька лише три дні тому прилетіла прямим рейсом із Тель-Авіва. У відомій бруклінській майстерні вона вирішила замовити нові двері для синової квартири. Ромі й Світлана проживали в тісному двокімнатному апартаменті в південному Брукліні, де вже третій день панувала всюдисуща Ліліана. Ромі не бачив свою матусю більше п’яти років, відтоді, як сам переїхав з Ізраїлю до Америки. Тому для нього було справою честі виконувати всі Ліліанині забаганки, приймати її якнайтепліше й довести протягом двомісячного візиту, що з нього в житті таки вийшли люди.
Доки Ліліана примруженим оком розглядала скляні панно у виставочній залі, Моня зі Шльомою вже завели свою знайому пісню про унікальну техніку гравюри на склі, що виконує їхня єдина на весь Нью-Йорк майстерня. Тим часом Максим перекинувся кількома словами з майже землячкою – Світланою.
Ромі покірно тупцяв за своєю неосяжною матусею і примовляв, що ціна для нього не має жодного значення, аби мама залишились задоволені. Світлана притишено виливала душу Максимові. Говорили вони по-українськи, хоч Світлана мала смішну суміш галицького й ізраїльського акцентів. Та це й не дивно, коли людина перших десять років свого життя прожила в центрі Львова, ще десять років в центрі Тель-Авіва і останніх п’ять – у Брукліні, зі своїм коханим Ромі.
– Знаєш, у них (тобто євреїв із Середньої Азії) такий звичай, що коли приїздить свекруха, тобто ота – я повинна спати з нею в одному ліжку цілий тиждень! Уявляєш? А як вона хропе! Що ж мені робити, Максимчику?
Жінок до Максима тягнуло завжди, бо він високий, добре складений, з широкими вилицями на красивому засмаглому обличчі. Коротке густе темне волосся особливо гарно грало з його такими ж чорними, глибоко посадженими очима. Крім того, він ще й умів терпляче слухати жінок, і не одна з його короткочасних знайомих таємно мріяла його звабити.
Хлопець з розумінням похитав головою – Схід, мовляв. А сам ледь не пирснув сміхом. Бідна дівчинка… Це після того, як з тобою ніби з писаною торбою носились твої тато й мама у Львові, як після довгих пошуків в Ізраїлі тобі таки знайшли достойну пару – жениха Ромі з американською візою, щоб ти не опинилась десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?
Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.
Світлана трохи повеселішала. Із сусідньої кімнати чулось, як Моня умовляє клієнтку: «…у нас же уникальный художник работает, посмотрите же вокруг, ведь это все он сделал – и портреты, и пейзажи, и витражи… Красота! Хотите, он ваш портрет на стекле изваяет? Он у нас даже скульптуры из стекла лепит». Це була відверта брехня, але промовлена дуже переконливо. Моня добре знав свою справу, для нього існувало золоте правило: «Заказ надо брать, а думать позже». Світлана пожартувала: «Ти зроби їй такі двері, щоб зачинились і більше не відчинялись!» Художник-самородок, як його охрестив Шльома, побачивши, що землячці вже краще, вийшов до своїх босів на допомогу.
