Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.

Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…

На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.

За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.

Одного літнього ранку, залишивши всі необхідні розпорядження своїм помічникам, Антуан вирушив додому. На розлогій дюні край острова гордо височів його Салун, а води безмежного океану омивали, як завжди, мальовничі береги Асатігу. Груди гусака розпинало від гордості, він навіть спромігся на такий собі переможний клич, що розчинився в небі.

Жаклін уже давно чекала свого гусака у далекому Квебеку, щодня поглядаючи в сіре похмуре небо. Подружки не могли розрадити її смуток, улюблений шопінг не тішив душу. Тож коли ще за верхівками вічнозелених сосен вона почула знайомий ґелґіт, помчала назустріч. Антуан і Жаклін довго обвивали шиями одне одного, розглядали кожну пір’їнку і вирішили більше ніколи не розлучатись. Вони дуже скучили одне за одним і ніяк не могли наговоритись.

Антуанова розповідь про «Салун Білого Коня» дуже порадувала гуску, яка в своїх найсміливіших мріях не могла уявити такого успішного розвитку подій. Ще кілька днів вони провели, відвідуючи родичів і знайомих, та невдовзі на світанку здійнялись у похмуре небо і подались у зворотну путь.

Перше враження Жаклін про острів було суперечливим. Він видався їй таким відмінним від звичних густих соснових лісів. Та й океан здавався дуже самотнім і безмежним, аж мороз ішов поза пір’ям. Довго хвилюватись їй не довелось, пара приземлилась прямо на ґанок Салуну, і почались привітання і здоровкання.

Кінь Мустанг, який і днював і ночував тепер у барі на правах Антуанового приятеля, повідав гусці історію острова, доки сам хазяїн перевіряв рахунки й вів перемови з упорядником Нирком. Зяблик, що підхалтурював барменом, весело теревенив з першими відвідувачами – Оленем і Орлом, які вже цмулили по другому коктейлю. Загалом усе було гаразд, і вечір мав бути вдалим.

Нарешті Антуан показав гусці їхні апартаменти, що над Салуном. Чудовий вигляд на океан з усіх вікон. Місце Жаклін сподобалось, але в голові її виникло безліч запитань і пропозицій. Відчуття неспокою не зникало, але бізнес потребував щохвилинної присутності і негайного вирішення проблем. Життя йшло своїм ходом.

Невдовзі Салун став надзвичайно популярним завдяки спостережливості Жаклін. Це вона запровадила щорічні внески для найбільш відданих клієнтів, які навзамін могли пити пиво задарма й досхочу. Однак за їжу вони мали платити, що перекривало з великим плюсом усі витрати хазяїв. Саме Жаклін вигадала щосуботні турніри з гольфу, стрільби з лука і кидання підков на більшу кількість очок. З її легкої лапки щосереди бар був відкритий тільки для жінок – де вони могли досхочу обговорювати колір пір’я, поведінку туристів, своїх чоловіків і взагалі пліткувати.

Майже щовечора Антуан розважав натовп піснями під банджо, і це його неабияк радувало. Овації і схвальні відгуки завжди наснажували гусака на нові звершення. Єдиною складністю було те, що тепер йому доводилось вивчати багато нових пісень з радіо, аби поповнити репертуар. Так гусак перейшов на джаз і легку музику Карибських островів, яка дуже подобалась відвідувачам Салуну.

Джекі (так її тепер тут називали) подружилась з Устрицею, яка переповзала дюну з океанського узбережжя майже щосереди, щоб узяти участь у жіночих посиденьках. Її розповідям про свою богемну вдачу і мистецькі проекти не було кінця. Джекі спершу намагалась побачити хоч щось із шедеврів Устриці або хоча б її портфоліо, доки не стало зрозуміло, що Устриця є великою художницею тільки на словах.

Чванливий Герон кілька разів спробував був повечеряти в Салуні, але мало хто хотів приятелювати з ним, врешті-решт він зрозумів, що тут він небажаний гість, і повернувся ловити жаб. Так звані дикі Мустанги стали Антуановими найкращими клієнтами: вони були ліниві, алкогольно залежні, але завдяки статусу місцевих знаменитостей їхнє життя складалось із суцільних розваг або жебрання в туристів. Антуанові було легко з ними спілкуватись. Банда канадійських гусаків-марихуанщиків теж іноді залітала розважитись. Зла вони не тримали і трохи побоювались співвітчизника за високу «підписку».

Ренжер Сем сам навідувався послухати гусакового співу та почаркуватись після роботи. Щовечора він повертався в місто, яке виднілося вдалині, там на нього чекали жінка й дрібні діти. Саме з того міста і приходили по інтернету вказівки, як Семові урядувати на острові, на що він постійно нарікав. Виявилось, що і його влада була досить обмеженою і залежала від невидимих босів.

Тільки Жаклін дедалі більше сумувала за засніженими сосновими лісами Канади. Часом одноманітні океанські краєвиди вганяли її у справжню депресію. Бізнес ішов блискуче, гроші текли рікою, але неспокійна гуска все частіше поглядала на північ. Тож і не дивно, що коли настав час гускам нести яйця, Джекі категорично заявила, що робитиме це тільки вдома.

Жодна екзотика приокеанського острова й космічні заробітки не могли змусити її лишитись.

Антуанові довелось передати справи Ниркові, домовитись, що той щомісяця надсилатиме йому скромний чек у Канаду і ставитиме час від часу його альбоми карибського джазу, які він планував записати в недалекому майбутньому. Нирок з радістю на все погодився, адже він переймав дуже прибутковий бізнес. Тож одного вересневого вечора усі мешканці острова зібрались перед Салуном й весело проводжали у зворотну путь пару гусаків, які летіли додому відкладати яйця. Так життя внесло свої корективи в Антуанів план, але він особливо й не шкодував, бо рік, проведений на острові Асатіг, був одним з найкращих років, які йому випало прожити.

Найперше – ода баранцям. Є така порода. Ще їх називають овнами або аресами, хоч з мого досвіду – припнутість до певного астрологічного знака ще нічого не означає. Овен – це риса характеру, і її з іншою не переплутаєш. У таких баранців лобасті голови і міцні ріжки, якими вони трощать все навколо. Хоча надовго їхньої войовничості не вистачає, а після пристрасних баталій з будь-якого приводу вони швидко відходять і охолоджуються. Тут же знизують плечима – мовляв, а ми тут до чого?