– Ти дуже захоплена сама собою, цього не завжди достатньо в житті…

– Життя ж – музика. Хочеться зіграти музичну фразу від першої до останньої ноти, залишити її позаду, але таку, що прозвучала. І йти далі. Мене щось жене, неспокій…

– Це молодість. Колись одна з цих музичних фраз почне завмирати, але проситиме її втримати. Колись ти побачиш, що людина одна не самодостатня величина. Що її особисті бажання, особисті злети й рішення – це так нікчемно мало…

У голосі чоловіка звучали ноти докору й жалю.

– Але й говоримо ми зараз про мене, що привело до цього рішення. Я пробую показати тобі ту стежку, яка привела мене до тебе, і тепер веде геть. З цього маленького, досконалого світу без майбутнього, який іноді застигає у досконалій нерухомості. Зі своїм же захопленням зміною, рухом, подіями – я завжди у цьому світі сама. Я так багато навчилась у цьому світику, я була щаслива тебе зустріти у своєму житті. Але світ мене манить, тут я випірнута з його виру…

– Як ти просто це говориш, наче цей світ був недостатньо великий. Ти справді віриш, що вичерпала цей світ і піднялась вище?

– О ні! Коли я кажу, що досягла межі – то тільки своєї власної.

Через довгу-довгу паузу:

– Це твій погляд, доню, не мій… Я допускаю, що ти віриш у те, що робиш. Я знаю, не ти, скільки болю принесе цей крок. Але чогось ти таки досягла. Я приймаю твоє рішення.

– Ти назавжди залишишся для мене дуже близькою людиною, і сьогоднішній день нічого не змінить…

Чоловік закам’янів і зблід. Здалось на мить, що він хотів зробити крок назустріч. Тоді схилив голову, і вони розійшлись. Ще довго відлуння її гучних кроків пронизувало той вечір. Незбагненна жінка, яку він любив понад усе, – вона загнала його в таку глибоку печаль. Серед інших трагедій життя – її кроки, гучні, сміливі, безповоротні, так і не відпустили його ніколи.

Ізабелла заборонила собі думати про їхню останню розмову надовго. Вона поїхала в інше місто і продовжувала працювати в археології. Коли ж подумки поверталась у ті бразильські часи, то завжди їй здавалось, наче дивиться з напівтемної кімнати на сонячний берег великої річки. Ті спомини назавжди залишились споминами про щось відокремлене від справжньої дійсності містичним чарівним святом. І згадувалось Археологове: «Життя повне непорозумінь і тихого смутку».

Алла була красивою тридцятисемилітньою жінкою, з якоюсь незвичайною аурою теплоти і спокою. Її світлі очі завжди трохи світились глибоким смутком. Хоч і кажуть, що всі блондинки мають холодні натури, у ній не було і краплі холоду. Алла здавалась примадонною давно забутого театру або ще героїнею геніальних чеховських п’єс. Минулорічне розлучення з чоловіком додало в її витончений образ відому ноту жіночої самотності… А самотність не буває непоміченою.

Розлучення її залишило добре забезпеченою, й Алла не шкодувала за своїм чоловіком. Щось дуже важливе, есенція їхнього шлюбу – вже давно забулась і відмерла. Тому розрив не був несподіванкою, дивною видавалась звідкись надбана свобода.

Щосуботи за звичкою Алла приходила у заміський яхт-клуб, де швартувався їхній човен. Вона просто любила атмосферу причалу. Перед тим, як символічно зійти на борт і перевірити, чи все на місці, Алла любила випити чашку кави під великою смугастою парасолею кафе.

Того разу вона сиділа з газетою, чашкою кави й грінкою. Легкий бриз затоки подзеленькував металевими тросами щогл. Жінка помітила Хлопчика віддразу, він був офіціантом за сусіднім столиком, і мимохіть зловила себе на думці: «Шкода, що він не мій офіціант». Хлопчик був на диво гарний, як еллінська скульптура, – високий, з копицею світло-русого, вигорілого на сонці волосся. Білий короткий фартух щільно обтягував стегна, майка підкреслювала вигини засмаглих і мускулистих рук. Алла ненароком спіймала погляд Хлопчика, і він трохи довше, ніж би годилось, затримав свій погляд на ній. Тоді, наче отямившись, підхопив кошик з-під булочок і щез на кухні.

Алла занурилась у газету, та думки її були десь далеко, десь за обрієм, де танули в імлі білі вітрила і виблискувала затока міріадами сонячних зайчиків. Вкотре вже затопило її відчуття свободи, повної свободи, втрачене колись давно. Вона посміхнулася, і їй вчулася далека чарівна мелодія.

Коли жінка підвела голову, Хлопчик стояв перед нею й усміхався. У його сірих очах грало сонце і перекочувались бурунці хвиль. Від нього пахло морем. У руках у Хлопчика був кавник.

– Мадам, мій напарник пішов на ланч, ви не проти, якщо я його заміню?

І посміхнувся широкою, ще дитячою шістнадцятилітньою посмішкою.

– Ні, звичайно, ні, – cпохопилась жінка. Вона не могла відвести від нього очей.

У Хлопчикові не було ні крихти хитрості, ні грама бруду – тільки енергія, інтенсивність, захопленість, молодість.

– Ще трохи кави?

– Так, прошу.

Хоч кави не хотілось, вона прагнула подовжити цю мить.

– І склянку апельсинового соку з льодом, будь ласка. Робін, так?

На майці помітила значок з емблемою яхт-клубу і його ім’ям.

– Так. За хвилину повернусь.

І Робін, як ельф, знову щез за скляними дверима кухні.

Алла впала в транс. Чого їй хотілось? Чому їй раптом так стисло в грудях, так захотілось жити, як тоді, коли їй було шістнадцять? Цікаво, скільки років цьому Хлопчикові? Він мав вигляд студента-першокурсника… Та насправді йому було десь близько 16-ти… Алла подумала, що густих розсипів русявого трохи хвилястого волосся так хотілось би торкнутись…

Тут вона схаменулась. Чого я хочу? Бути разом з цим Хлопчиком? Але це абсурд. То чому ж мені так боляче його відпускати? Просто фізично боляче…

Робін повернувся з бокалом соку, і Алла зважилась. Звідки у неї, такої боязкої, взялась та сміливість? Ще перед тим, як вона встигла щось сказати, Робін поставив перед нею бокал, у якому перекочувались кубики льоду в оранжевому напої.

– Я подумав, що цей фужер вам більше пасуватиме, ніж звичайна склянка…

Погляди їхні знов перетнулись, очі Хлопчика були веселі й п’янкі, як вино, що колись наповнювало високий бокал… Очі як вино…

– Слухай, Робіне! Я не змогла останнього разу відчинити замок на яхті. Мені б не завадила чоловіча допомога… У тебе є кілька вільних хвилин?

Його очі заграли ще ясніше, якась електрична хвиля вдарила Аллу, може, їй просто було соромно від своєї брехні. А від Хлопчика ж ішло саме світло, переповненість життям. То чому б їй не насититись трохи тим, що й так ллється через край?

– Звичайно, з радістю. Зараз повернусь, – і Робін, казковий персонаж, розчинився в повітрі.

Майже всі столики були порожні, напарник Робіна вже повернувся, і коли тих двоє прямували пірсом до човна, усе наче застигло у скляній сонячній миті, де рухомими фігурами були тільки жінка й Хлопчик. Час застиг порожнім сонячним склепінням над ними, і Алла взяла Робіна за руку, потягнула за собою стрімко, ніби руки їхні ніколи й не існували нарізно. Диво доторку пронизало їх обох своєю електрикою.

На яхті Робін підналіг плечем, і замок відчинився.

– Ну от і все, мадам, жодних проблем.

– Не називай мене так, моє ім’я – Алла. Може б ти міг закріпити он той канат, на кормі? Я не знаю, що з ним робити. Я не хочу, щоб мій колишній чоловік подумав, що я погано доглядаю за його човном… Бачиш, він ще не забрав звідси всі свої речі…

З Хлопчиком говорити було легко, вони говорили одне з одним і, водночас, наче самі з собою. Алла говорила про розлучення, Хлопчик про своїх друзів. Коли подавала йому молоток, жінка ненароком (чи ні?) торкнула засмагле плече. Навіть не торкнула, а пронесла долоню дуже близько, наче перевіряючи, чи правдою було те, що вона відчула раніше.

І знову її вдарила дивна електрична хвиля, що зачепила кожен нерв у тілі, і в Хлопчика здригнувся м’яз – він безумовно відчув те саме…

Повертаючись до кафе, розмовляли. Хлопчик розповідав, що завтра зі своєю однокласницею поїде в музей. Вони хотіли побачити виставку старого французького художника, і Робін прагнув дізнатись, чи той француз «справжній», як про нього пишуть усі підручники у його школі мистецтв. Чи цікавить Аллу живопис? Бо вона сама ніби якась нереальна картина, ніби фея… Алла сміялась, але чомусь саме у цей день їй хотілось чути компліменти, освідчення, говорити про красу, чути про красу…