Ми, такі як ми – тонко відчуваємо кожен штрих дійсності, він іноді лягає нам рискою на чоло. Усе, що поза світом реальним існує для нас у напіввидимих, напівпочутих, але ударом серця відчутих ритмах. Вони снують у кожному нашому дні як кольорові метелики, витвори уяви, спомини, наша творчість. Ці ритми припалюють голе тіло розпеченим залізом, але тут же тануть без сліду. Сідають нам на плечі і заплутуються хмарками в хвилях волосся, лоскочуть нам вії і тануть гірким шоколадом на вустах. Ці антиреалії, наші миттєві найсправжніші бажання, наш сміх і поцілунок, наш щем у грудях і сльоза…

Пошли нам силу, пошли відвагу і любов, щоб пристрасно і вічно, невідворотно дарувати себе іскрам, дарувати одне одному – трепетно, зі сльозами в сяючих очах, із завмиранням схлипу в грудях, у танці, в погляді, в слові.

Сьогодні я вибираю закоханість і муку.

А завтра – я йду, щоб вас поцілувати. Людина – це ж така безмежність. У наших душах – які слова можуть те переповісти, яке мистецтво, яка музика? Безмежність. Це відлякує нас самих. Але я не готова її відпускати, втрачати, тому я більш нічого не говоритиму, поцілую, а там – хтозна…

Трохи збентежено вони стояли, взявшись за руки під тінню новорічної ялинки, що своїм пухнастим віттям заколисувала світ. Вони дивились на мене, на мою нетутешність, неналежність, на мої тонкі в старовинних перстенях пальці, вони тонули в пристрасті моїх очей. І не знали, що сказати. І не знали, як зробити крок назустріч…

Підійшла я, обійняла їх обох, ніби крилами огорнула, і відчула – коло замкнулось, тут усе сплелось в одну струну. Вони були перед моїми очима і вустами, в моїх руках, у серці. Їхні здивовані очі мерехтіли і мінились сльозою на відстані подиху. Перша хвиля – губи злились, хвиля затопила гарячим тиском, все закрутилось, і тільки руки, як вісь коловороту, міцно тримали їх обох.

А коли ми всі отямились виснажені, напівживі, наче повернулись з того світу, так хотілось втекти і заховатись, хоч тепер вони стреміли до мене, як до живої води, чистотою своїх коханих душ і сльозами переповнених щастям очей. «Мені треба йти…» І відбитком в душі й на папері лишилась лише тінь їх обох, безтямно закоханих, тінь екстазу, страждання і непорозуміння.

– Розкажи мені про вашу подорож.

– Сьогодні я тобі можу розповісти тільки про Багаю, у такий день, коли цвітуть усі ці вишні і магнолії, коли цвіте, здається, кожна суха гілка, і навіть смуток зацвітає маленькою білою квіткою, – на думку спадає тільки ця історія.

– Добре. Отже?

– Уперше в житті ми опинились у субтропіках. У тій світло-зеленій смужечці на глобусі, яка ще зі шкільного уроку географії увібралась у пам’ять, як інкрустація намистинок пальмових островів на глобусі серед срібно-блакитного океану. Ми мчали цим ланцюжком вкраплень землі, не вірячи іхньому існуванню, не вірячи солоному бризу, сонцю й кораловому привітному рифу, десь там прихованому в сяючому плесі. Мчали в розпалі зими. Тоді, коли зима була скрізь, але не тут, не з нами. Машина легко перестрибувала з острова на острів візерунчастим сталевим мостом, під розпеченим черевом мосту снували розвітрильнені яхти й катери. Навколо люди були засмаглі й молоді – рибалки, закохані, діти, а може, тільки їх ми й помічали… У той ранній ранок казковий субтропічний світ ще тільки прокидався.

Як справжні екскурсанти, зупинились біля сувенірного кіоску, там щойно вимита підлога ще пахла милом, і господар десь пірнав серед своїх копійчаних скарбів – мушель, намиста, каурі й уламків рожевого рифу. Ми затонули, як іспанські кораблі, в радості першовідкриття серед цього підводного царства. Кожною своєю клітинкою відчували той могутній шал, який віками гнав уперед першовідкривачів нових земель…

Від кіоску до наступного острова їхати довелось усього дві милі. Ще в полоні примітивної комерційності в’їхали в заповідник Багая, розміщений на одній з тендітних долонь острова. Заповідна межа недоторканності – ні синтетичних кольорів, ні людей, ні звуків; блакитне мілководдя кольору світанкового ніжного неба і моноліти спокійних вічних пальм. Там і поснідали шматком чорного хліба й стиглими круп’янистими помідорами. Раптом добре знайома цивілізація великої країни розтанула десь за крилами пелікана, який гордо й доісторично промайнув над нашими головами. Він змахнув одним крилом наші клопоти, а іншим – минуле й майбутнє, залишаючи нам лише нас і цей довгий день попереду, такий солодкий і людський, такий тропічний.

Новими просвітленими очима дивились одне на одного, на наші обціловані сонцем, в прожилках океанської солі тіла. Чуттєвість тіл підвищилась удесятеро, а з очей наче спала паволока. Згодом кокосова пальма опустила свої віти і сховала нас від пекучого зеніту. Коли ніжились у її затишку, розпечені й сонні, прибігла маленька сіро-горіхова ящірка і приховалась за краєчком рушника. Вона довго спостерігала, потім зблиснула різким папуговим кольором свого напівкруглого, мов мандаринова долька, міхурчика під горлом. Цей міхурчик яскраво до звуку червоний, поплямований білими цяточками, був нам знаком відпустити себе в багатство кольору й дотику подарованого нам клаптика вбереженої планети.

Вода й пісок змагалися в доісторичності з пеліканом. Пелікан перемагав вигином гордої шиї, низьким польотом хижого птеродактиля. Затока брала першість неповторним дизайном своїх дрібних хвиль, кожною з них вона щомиті народжувала нове маленьке сонечко і випускала його у простір. У їхньому танку була гармонія зародження Життя на цій планеті – гордий птах і розстелений простір сяючих вод – була прийдешність.

Згодом пливли на легкому пластиковому каное, а тінь від днища на рифові попід нами робила його таким єдино можливим папірусовим. Риф кликав із глибин світлом неймовірного підводного царства. І крихітний острівець привітав, як брат по планеті, простеливши пекучий затишок і пекучий полудень перед очі. Ні душі навкруги, лише дві наші, в розкоші самоти й у гарячих обіймах. Нарешті ми вдвох і первісна природа. Те, чого завжди шукаємо у клопітних буднях. Ми і краса. Ми і гармонія. Ми і кохання. Ми і вічність…

Заплив на острів виснажив, вилікував, прокинув і збудив, кинув у лагідні долоні океану і його живущої сили. Бо океан і сила – єдині. Втілення сили – океан, втілення океану – сила. Могуть безмежності, радість чистоти, грім перемоги. Купались у затоці досхочу, пірналось легко, як дельфінові у безкрайому просторі сонця, пісків і бірюзових хвиль. У полудневу пору заповідник залюднився, але північні прихожани з вітрів Вісконсіну і снігів Квебеку поводились тут наче чемні гості, а не лементуючі завойовники. Вони, здавалось, бережно ступали навіть по зів’ялому листі, що тут – о диво! – постійно в’яне і невпинно проростає знов, творячи коловорот подвійної сили.

При прозорому заході сонця купались у розбурханих хвилях Гольфстріму на другому боці острова. Двоє вже засмаглих аборигенів цього століття, яким вдалось в одному дні вмістити кілька епох і тисячу життів. Як остання нота дня на мене виринула зграйка срібних літаючих рибок, стрімко спурхнула над лазуровою хвилею і помчала вперед до нових земель і століть… Вони заворожили мене до німоти, як може, бувало, заворожували до німоти старокиївських князів екзотичні заморські дари. І знов ми розтанули в запаморочливих поцілунках при заході величного червоного сонця. Щасливі, що живі.

– Та чи є там готель у тому заповіднику? Я б хотіла там побувати.

– Готель? Слава Богу, ні. Там є три дерев’яні будиночки, вкриті стріхою з пальмових гілок, а в тих стріхах гніздяться фламінго й живуть маленькі гномики. Готелі є на інших островах Кей Весту.

– Але ж – дах над головою, і ванна, і ліжко, і вечеря… Як же можна відпочити без усього цього?

– О, все це! Де ж, як не в Багаї, можна відпочити від усього цього! Бач, та це вже інша історія, а оцей вальсуючий квітень за вікном, що гуде заметіллю білого цвіту, – не дає мені її розповісти… Бо ж так нечасто і лише нам дано – любов’ю повертати те, що від нас вкрадене… Тільки ми і такі дні будуть незворушним центром, коли лютуватиме хаос… Тільки ми закликатимемо дощ, коли все навколо сохне… Тільки ми нестимемо гармонію у кривавих сутичках різнополярних стихій… Ми й такі, як ми, а подорожі в інші краї та країни нам допомагатимуть.