А як сюди переїхали, до Балтимора, портового міста, – тут усе цемент та цегла. Будинок на будинку. Навіть у садочках треба цемент розбивати, землю завозити з магазину… От сиджу я якось увечері на стільчику за будинком у бекярді, зір у мене поганий, дивлюсь – білочка біжить. Шустра така, темненька і так спритно шмигає від стіни до стіни, і мене не боїться… Почала придивлятись без окулярів, куди білочка біжить – дерев же немає навколо. Коли діти виходять з хати, кажуть: мамо, та це ж щур! Господи, думаю, так перелякалася…

А потім звикли. Щурів тут, як білочок у Вашингтоні. Частина урбаністичного ландшафту. Особливо пацюків багато по понеділках і п’ятницях, коли сміття виставляють на вулиці. А в них – розгул.

Америка, порівняно з українською землею, де я виріс, – інший вимір: величезні міста з хмарочосами, а між ними завжди дмуть сильні вітри; гори сміття, яке, здається, ніколи не приберуть… Лики людей усіх рас, країн і народів і їхні суміші.

У парк, на природу, треба їхати машиною, потім заплатити за в’їзд, щоб природою помилуватись. А в місті таргани! Ми ж звикли до маленьких таких рижиків… А тут, я кажу тобі, в мене був шок! Вони тут, як мій палець, товсті, огидні. Японським жуком звуться. Кішка моя щовечора приносить у хату одного-двох і ганяє їх. Коли у літню спеку цемент і цегла розпікаються так, що, здається, повітря коливається, то жуки не витримують і вилазять на тротуари. Жодного разу ще не було, щоб не хруснуло під каблуком…

У перше літо, як я приїхав до Америки, в мене ледь не стався серцевий напад. Прогулювався перед сном, роздивлявся нову країну, коли бачу, суне на мене щур, але такого розміру, як бобер у тернопільському озері… У мене – волосся дибки, серце калатає – геть-чисто тобі пацюк – сірий, хвіст лисий, морда довга, горбатий. Потім люди пояснили, то звір такий урбаністичний – опосумом зветься. Але я присягаюся – пацюк пацюком, тільки велетенський…

А ще є такий ракун. Харчується помиями, може напасти й покусати, а ще смердить, як шкарпетки у дядька Петра (його вдома Пецца звали). Той як не зайде в гості, то хоч тікай з хати… А ще з ракунами разом живуть сканки. На вигляд наче чорно-білі котики, хвости пухнасті, та як не пощастить і такий сканк присне з протилежного від голови боку – пиши пропало. Тиждень не можна на люди виходити!.. Кажуть, є лише один спосіб – ванна з томатного соку, а я не пробував – не по кишені було…

Пташки теж є, тільки вредні дуже, особливо чайки. Риби повно, та ніхто не ловить, бо вода вся забруднена. Краби, буває, випливають, хоч за сачка – і ловив би. Та як поліція піймає – жени штраф, бо дозвіл брати треба за сто доларів. Зустрів я і вегетаріанців, які полюють на оленів у лісах, де їх надто багато розвелось. Самі їх не їдять, а відвозять м’ясо на громадські кухні в гетто – бомжів годувати.

Бомжі мене теж на початку шокували. Дай, каже, грошей, бо дуже смаженої курки хочеться. Правдиві! Або йде негр, каже: «Дай п’ять доларів». А я бруківку мету коло церкви: «Візьми, – кажу, – домети, заробиш п’ять доларів за півгодини». Він скривився, махнув рукою і пішов далі. Дивна країна спершу. А потім нічого, адаптуєшся…

У мене в селі сусід, Григорій Павлович Гармидер, жив праворуч від нас. А в нього і кури й гуси були. І тато мій також птицю тримали, ще й кабанчика мамі купували на годування… А у вуйка Гриця, сусіда нашого, куниці завелися в дровах – ціле сімейство. А ми думали: «Хто це там живе в дровах?» – а тоді побачили – куниці. І що дивно, ні в Грицька Павловича, ані в нас жодної курки чи гуски не пропало. Куниця собі піде і вкраде десь скраю села, а в сусідів не брала… Уявляєш, яка розумна тварина! – де живе, то не шкодить. Бо що нам варто було їх перебити, якби крала, а так – нехай живе. Навіть тварини це розуміють, аби ще й люди… Що тут, що вдома.

– Слухай! Знаєш, який чоловік – справжній?

– Той, що посадив дерево, збудував будинок і виростив сина?

– Так. Це також. Але мій колега каже, що мужик справжній стверджується лише тоді, як пройшов армію, зону або імміграцію…

– Так що виходить, ти вже двічі чоловік? Чи тричі?

– Та ну тебе! А той вчора назад в Україну дременув, «кієвскій парєнь». Так сказав наостанок: «Америка – это же трудовой лагерь! Как тут жить можно?» – І чкурнув… Отак, брате…

Я оце так звіра відчуваю! Мабуть, предки були звіроловами… Коли бачу слід – уже знаю, коли пробігло і хто, де шукать, і де знов пробіжить. Мене дід навчив петлі ставить. Та й сам дещо придумав. Як поставлю, то вже все – не вирветься. А то ми з моїм молодшим сином Льошкою в поле пішли. Це – мій молодший, а старший вже в Чернігові на юріста вчиться. А в Льохи, то з алгеброю погано. Ніяк, каже, тату, не пойму тих логарифмів. То ми пішли, а бачу – сліди там коло лісу, по посадці. Кабани, о! Кажу: «Сину, давай петлі поставимо – буде м’ясо». Хай там скільки те порося – тридцять кілограмів чи двадцять, та й десять добре. А син каже: «Не треба, тату. Хай бігають». Я кажу: «Давай! Посмажимо зараз, з’їмо, вдома ж і так їмо картоплю да цибулю», – так я його, значить, агітірую. А він: «Ні, тату, хай собі бігає звірушка». Ну от скажи – в кого він такий? Я ж його і не вчив так, а він – добрий, вбивать не хоче. Навіть як голодний – все одно…

А якось ми з мужиками пішли на озера. Дивлюсь – бобри десь є. То ми кинули молодих бурачків – дивлюсь, виліз уже та й гризе. Мужики хотіли вже ловить, а я кажу: «Та не треба, хай собі бігає. Нащо він вам? Та й люди недаремно кажуть – впіймав бобра, не жди добра!» А слід все одно бачу: чи куниця, чи заєць. Одразу то так спіймати хочеться, а тоді згадаю Льошку і думаю: «Та нехай бігає…»

Я на флоті служив. Всюди ходили, і в Панамському каналі, і в Африці. Я таки крепкий був. У Нігерії стояли – рибу вантажили. А в негрів такий здоровенний грузчик був. Так негри кажуть: «Давайте, хлопці, з вами боротись». Тоді всі до мене: «Треба, – кажуть, – бо то ж негри почали змагаться». Так от ми з ним на палубі зійшлися, а він здоровецький, метра зо два, та м’язи. Я його обхопив, а він вислизнув. Тоді на мене йде. А я його обійшов і ззаду схопив: «Ну, – кажу, – не вирвешся, негр!» Підняв і кинув у трансформаторну, а він тоді встав – і за борт. Купаться з переляку. Вже тоді негри змагаться більше не просилися.

А на кораблі в нас доктор був. Я кажу йому: «Дай мені шприц великий». Він каже: «Ти шо – наркоман?» – «Та ні, – кажу, – треба буде скоро додому в літаку летіти». – «А шприц нащо?» – «Даси, – кажу, – шприц, розкажу». І ще ящика з червоного дерева йому подарував, що у негрів за цігарки виміняв, розпиляв на дощечки й подарував. Так він мені шприца і дав.

А нам видавали пайок. У пайку на брата по банці згущонки. Кажу: «Несіть, хлопці, згущонку сюди». Принесли. Я просвердлив збоку отако дірочку під наклейкою, з другого боку – ще одну. Шприцом повітря закачую – згущонка витекла. Баночку помив і зі шприца горілки туди набрав. Тоді акуратно заліпив дірочки жувачкою і наклейку назад приклеїв. Так ми з хлопцями коли летіли, то банки зі згущонкою в портфелі поклали. «А як знайдуть?» – забеспокоїлись хлопці. «То, – кажу, – була моя видумка, то я й відповідатиму».

Але не знайшли. То ми летимо, а стюардеса ходить та питає: «Хлопці, вам щось пити чи їсти нести?» А ми кажемо: «Та ні, ми маємо». Та й п’ємо з банок собі свою «згущонку». А стюардеса до пілотів тоді каже: «Що то за моряки такі? Нічого не їдять, тільки згущонку п’ють». А командир літака тако підійшов, подивився, все зрозумів та й каже стюардесі: «То не згущонка…»

Коли ми пливли через канал Панамський, там було спекотно. Я думаю, може, хоч для інтересу яку рибу на вудку піймаю. Нічого не зловив. А я тоді в буфеті ще працював. То капітан гукає: «Неси, Василю, випить щось і закусить, прийшли лоцмани проводить нас по каналу Панамському». А я тільки прокинувся та вдягнув майку, яку зробив із гімнастьорки, та шорти – так жарко було… То вдягнувся, накидав бутерброди із салом і рибою червоною, взяв пляшки – піднімаюсь на палубу. А ті лоцмани по-своєму балакають, мене побачили – перестали балакать. Я, мабуть, просто не вмивався і не голився та й причесатися не встиг, так жарко було. І капітан кричав, щоб швидко був з угощенієм…