Десь під час епопеї з вулицею Робінзона ми дізнались, що зроблені Русланом минулого року ілюстрації й моя дитяча книжка, які зависли в одному з київських видавництв, вийшли друком. Та не зовсім так, як би цього хотілося, тобто зовсім під іншими іменами (та про це – в історії «…про інтелектуальну власність»). Тоді вже нас обох накрила депресія, однак ми вперто дописали деякі нові казки, домалювали нові, набагато кращі ілюстрації й запланували видати влітку ще дві книжки, поки не вкрадені спритними київськими видавцями.

Тим часом вулиця Робінзона перетворилася на суцільний жах, без кінця і краю. Півроку ми почувалися дітьми підземелля, але нічого вдіяти не могли, бо прийняли у свій бізнес партнерку, яка тепер висіла на нашій шиї гранітною брилою. Десь у той осінній період окреслився урок другий із відомого кінофільму: «Все люди – такие козлы». Хоч стовідсотково я в це так і не повірила…

На додачу до всіх неприємностей пішов і не повернувся один із котів – прототип з дитячої книжки, чим дуже нас засмутив. Але залишився другий (адже один краще, ніж жодного…).

І от сьогодні, 24 грудня 2002 року, я нарешті отримала заповітний папірець від низькорослого латиноса містера Сантани про пройдену останню інспекцію на вулиці Робінзона. Мабуть, не варто повторювати, що за останніх півроку він перетворився на мого персонального ворога з його безкінечними тупими вимогами. Але цього разу він з’явився на диво вчасно, ні до чого не присікався, ходити й дивитись відмовився і всівся на диван, вчепившись у свій портфель.

Тільки тоді я вперше за півроку нашого знайомства помітила, що в Сантани серйозна задишка і досить огрядне пивне пузо, яке завдає йому багато клопоту. Виписуючи мені довгожданого папірця, який означав завершення такого нещасливого бізнесового проекту і свободу від уже ненависного партнерства, містер Сантана взявся виливати мені душу. Чи то передсвятковий настрій його розчулив, чи таке неіснуюче в американському житті й лексиконі поняття, як совість, проявилось – невідомо. Сантана ледь не плакав: який він, мовляв, самотній, і всім від нього потрібен тільки папірець, ніхто, мов, про нього не дбає, і сім’я його покинула, і тупа в нього робота, і намарно страчене життя…

Майже упиваючись віднайденою свободою, міцно затиснувши в руці рожевого папірця, я стояла і дивилась на товстопузого латиноамериканця, який мені псував життя впродовж останніх півроку. Що робити? Сантана був таким само іммігрантом, як і ми, і його душа потребувала співчуття й розуміння, людяного ставлення і доброго слова…

У результаті я згадала, що сьогодні таки свято, і це переломило моє власне ставлення до дійсності. Довелось відповісти Сантані щось дуже гарне про його роботу і про його персону. Інспектор прояснів, довго дякував, розбалакував про душевних слов’ян, а тоді пішов морочити голову комусь іншому, а може, просто пити пиво. Я ж, міцно стиснувши рожевий папірець, що гарантував свободу, з радістю покинула вулицю Робінзона, сподіваючись ніколи більше туди не повертатись.

Отже, сьогодні вималювався третій урок: «Ставитись до людей по-людськи – не набагато складніше, ніж по-свинячому».

І от я сиджу за своїм письмовим столом, дивлюсь на фотографії коханих людей та на довгожданий папірець інспектора Сантани і згадую минулий рік: зробили експеримент з бізнесом – отримали неприємний досвід, який, однак, приніс прибуток; довіряли людям – люди обманювали; друзі втрачались – інші знаходились; наплатились медичних рахунків, але залишились живі; створили нову компанію – розпустили компанію; з’їздили на Дикий захід і до океану – провели півроку, як діти підземелля на вулиці Робінзона. Під кінець – ненависний інспектор-монстр перетворився на нещасного іммігранта…

Просто ще один рік… Залишається тільки додати: «Бай-бай, 2002!»

Яким буде наступний?

P.S. Уже через кілька тижнів після Нового року ми стали чекати Нестора, який і народився в наступному, 2003-му, одному з найпам’ятніших за все життя. Але про це – далі…

Люди кажуть – забудеться. А мені здавалось – хіба може таке забутись? Хіба може стертись із пам’яті ота незабутня мить, коли мій син подивився мені в очі вперше моїми ж (чи Руслановими?) безмежно рідними очима і наче мовив: «Ну от, я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи…»

Чи зможу я забути, коли його у двадцятихвилинному віці обступила безлика реанімаційна бригада, а тоді у пластиковій таці повезла у невідомому напрямку гігантського вулика госпіталя Джона Гопкінса, не сказавши мені ні слова? І як уперше ми усі втрьох зустрічали схід сонця вже вдома, і як уперше я повірила, що дитина житиме? Те бабине літо буде назавжди для нас освячене його багатостраждальним приходом…

Люди кажуть – забудеться. Дещо хотілося б забути і не згадувати. Дещо хотілось би пам’ятати, доки живу… Тому й виникла ця історія.

Портове місто жило собі своїм гомінким життям – веселе й безнадійне, завжди привабливе й пустопорожнє. Пізнє літо опустилось на нього лінивим покривалом. Спека тільки-но почала спадати після шести місяців окупації. Бомжі тинялись вулицями, радіючи прохолоді. Чепурні набрильянтинені яппі (молоді службовці) повертались додому одразу ж після п’ятої, засмикані й злі вилітали зі своїх дорогих машин і гриміли ключами від вхідних дверей таунхаузів в надії чимшвидше добратись до пива в холодильнику.

Появу Нестора ми чекали з дня на день. Усе було приготоване до його приходу: маршрут до лікарні Джона Гопкінса випробуваний, пелюшки закуплені, книжки перечитані. Покладались ми тільки на власні сили: так склалось, що ніколи не мали справи з немовлятами, нічого про них не знали. Та коли вже син вибрав з’явитись на світ у далекому портовому місті – ми готові були віддати всі сили, щоб оточити його любов’ю й затишком.

Дні вересня спливали, як пелюстки жовтих лілей, і наближався такий бажаний астрологічний знак Терезів, а з ним і ураган Ізабель. Сам ураган нас лякав мало, хоча могли бути перебої з електрикою в лікарні чи інші неприємності. По телевізору «заспокоїли», що йде він на штат Кароліну, а портове місто хіба що здуватиме сильний вітер. Найполохливіші сусіди позабивали фанерою вікна. У чистому вересневому небі вже третій тиждень поспіль царював Марс, того року його траєкторія проходила дуже близько до нашої старенької планети. То було справжнє нічне видовище: Марс – крупний, золоточервоний, нахабний і безстрашний, виходив ще в сірих сутінках і світив ясно і владно крізь ніч. Неозброєним оком мешканці міста бачили щоночі його пульсуюче сяйво. Можливо, він і накликав стихію урагану Ізабель, так несподівано змінивши карту зоряного неба, бо непомильно збурював космічні настрої.

У передніч урагану ми вдихали з балкона його пахощі: низькі, пронизані теплою вологою пасма хмар пахли океаном і тропічними спеціями. Мені навіть вчувались у тих хмарах острівні барабани карибських аборигенів. А на ранок місто й усі землі навколо затопила тепла брудна вода. Повінь позривала дощані набережні; позатоплювала ресторани й підвали, перші поверхи. Стихія втихомирилась за кількасот метрів від нашого дому. Ото була радість! Але винахідливі яппі вже повитягали байдарки і плавали ними вулицями портового міста, як каналами Венеції. Яппі, коли не працюють, то розважаються… Затоплені сусіди вивантажували з будинків промоклі меблі. На площу привезли фургон з дармовими гамбургерами на допомогу постраждалим від повені. Місто гуло й гуляло.

Протягом дня вода поволі стала спадати в затоку. Пожежні машини, як гігантські жовто-червоні слони, викачували хоботами воду з підвалів і випльовували її брудним сірим потоком на тротуари. Затока Чесапік вийшла з берегів і затопила кілька тисяч гектарів передмість, а також історичну частину міста, де ми жили на той час. Передмістя, де жила моя подруга Крістіна, повністю затопило, і тільки з новин ми дізнались, що вся та округа залишилась без води й електрики. На щастя, жертв через ураган Ізабель не було.