Підібгавши ноги та обійнявши старечою рукою тугий вигин кленових гусел, оратай сидів над срібно-місячною течією Вічної Ріки. Його спогад мимоволі перейшов у напівсон. І привиділось співцю, що з-поза Чорного Лісу з’явились чотири крилаті створіння з головами Лева, Тура, Людини і Орла. Рудо-червоний лев ішов крізь вогняну заграву, але гострі серпи полум’я не палили його ніжних білих крил; чорний лев з головою тура йшов по щойно зораній ниві; золотий лев з головою орла плив у легкій течії вітру, купаючись у сяючих бризках сонця; четвертий лев з головою людини простував битим шляхом, якому не видно було ні кінця, ні краю. Старий гусляр подумав, що добре знає ці образи, що бачив на землі їхні тіні, співав про них, їхні силуети зображені на його шкіряному колчані… Та хіба міг він уявити той шквал краси і довершеності, коли величавою ходою повз нього проходили Лев, Тур, Людина й Орел – чотири прекрасні крилаті істоти, втілення вічних вогню, води, землі й неба. З гуслами за плечима і з новою мелодією в душі оратай побрів слідом за своїм видінням…

Хмари, як білі гриви, клубочились під шатром неба, і всі сторони світу ніби збігались відпочити на вершечку гори. Посеред чебрецем встеленого дворища, на кам’яному престолі стояв сам сколотський ідол – Бог Радух. Вигоріла лиса потилиця, риски очей, вкарбований в камінь погляд. Кручена гривна на шиї, дуги плечей, ріг-ритон в лівій руці, меч-акинак при поясі. Кожна лінія статуї непомітно виринала і раптово зникала в камені, але з кожної лінії незмінно народжувалась нова, перетікала в іншу – і всі вони разом розкреслювали стовбур тіла на ледь помітні символи світових стихій. Біля ніг Радуха ще тліли вуглинки в купах попелу, а земля всотувала останні краплі святочних медів з перекинутих керамічних глеків.

У блаженному спокої завмерли півколом менші кам’яні статуї – Радуниця, Лада, Велес, Світовид, Ярило, боги весняного пробудження, охоронці священних гаїв, вод, душ померлих. Незворушні, обвішані полотняними рушниками й золотими прикрасами, усі вони постомлювались і спочивали після багатоголосих ритуальних дійств. Старий співець наближався до дерев’яних воріт святилища, увійшов у них, минув купи попелу, півколо ідолів і нарешті спинився біля кам’яного престолу наймудрішого Бога Радуха. Чотири прекрасні істоти з головами Лева, Тура, Людини і Орла сиділи довкола престолу, а вгорі вигравала чистими барвами веселка. І відчув оратай, що настала та мить, коли між ним і Богом не стоять більше ні смертні люди, ні волхви, ні власний страх… Світ Яви – щоденного життя людини з усіма його пристрастями і тягарями розтанув. Натомість відчинились перед ним загадкові ворота світу Нави, світу мудростей і фантазій, навіяних з усіх віків.

Співець мовив до Бога:

– Я все життя співав на майданах легенди, сказання, думи… Та цілісною людиною відчув себе лише тоді, коли почав виловлювати з потоку завчених слів і образів ті, які самі входили в душу й пам’ять. Моя уява почала змінюватись, з’явилося відчуття власної, хоч і крихітної участі у коловороті часу й подій, в тайнах Життя, Смерті й Любові… І хоч де я мандрував, а завжди повертався сюди, до духовного стовбура – мого особистого, що водночас був стовбуром і більших за мене людей. Це моє відкриття. Поясни, що це?

– Ти відчув міць і силу Дерева Життя. Мого Дерева, того старого дуба над Дніпром, що для тебе явивсь деревом твого, сколотського роду. Той стовбур зв’язує покоління, братає душі, народжує і нищить мільйони заради того, щоб підняти одиноких геніїв до вищих сфер, до висот справжньої творчості… З легендою, з її розумінням до тебе приходила впевненість і легкість, а головне – приходило бачення твого особистого шляху, твого кола. Більше коло твого шляху – це дорога з предвічних днів через зелені кургани і гончарні круги, крізь намиста хороводів і крізь безліч людських доль, крізь золотаві храми і пісенні свята, через сьогоднішню мить до наступних перетворень. Менше коло – це твоє життя серед сколотів-хліборобів, з гуслами, в безкінечній дорозі, з луком і стрілами в час небезпеки, з музикою й легендами, які ти несеш людям. Ти зникнеш зараз, але потім повернешся знов. Так триватиме, допоки росте Дерево.

– Я б свою душу викував у струну, нехай би вона лишилась на гуслах хоч би й іншого поета…

– Твоє життя – твій вибір. Ти можеш вічно бути живим пагоном на Дереві, а можеш впасти у байдужу пітьму. Твій вибір, людино.

– Та чи не зникне Дерево раніш, ніж припине звучати музика? Якими шляхами йтиме мій народ?

– Я розповім тобі, слухай. Будуть чорні орди, татарські й половецькі, топтати землі мирних хліборобів, але щоразу на згарищі проростатиме зелений пагін-колос… Буде Київ і Київська держава вогнищем європейської культури, а твоє слово звучатиме в устах співців Бояна, Ора і Митуси. Ти живеш зараз, як повнокровна частинка природи, знаєш зло тільки із зовнішнього світу, в тобі панує світле начало. Згодом людина захоче подолати зовнішнє зло і мимоволі пустить у своє серце темну силу – страх. Тоді прийде Месія, він вкаже людям шлях до подолання темряви в своїх серцях і подарує світові молоде, світле і всепереможне слово – Любов.

Буде дивовижне козацьке братство, що не лишить по собі багатих мармурових палаців, майже ніякого матеріального сліду. Але духом цього братства будуть освячені подвиги майбутніх лицарів, бунти проти огидного рабства й усі шляхетні пориви. Дух козацтва, його ідеал розцвітатиме, як чарівна квітка папороті серед найтемнішої ночі. Струна життя, як мрія, звучатиме в рядках «Кобзаря», ридатиме гіркою давньою правдою, ревтиме від безнадії, але не порветься і не сфальшивить. Крапля розіллється морем, а відблиск давньої правди, сонячна блискітка з тої струни запалає гнівом розбудженого велетня на штиках рушниць Холодноярських гайдамаків, Січових Стрільців, воїнів Повстанської Армії.

А твій змучений народ століттями молотитимуть жорна двох великих імперій. Вилущуватимуть з нього знання, віковічну поетику й талант… Могутня течія Вічної Ріки твого народу гнитиме синьо-зеленими болотами, вода стане отруйною, земля перестане родити. Житимуть на землі твоїй поторочі – безголові, бездухі, безкрилі. Але й тоді я скажу: твоє життя – твій вибір, людино. Якщо подужаєш ти тоді, як і тепер, свою душу викувати в струну, щоб звучала вона в музиці іншого – то будь певен, співець знайдеться. І співатиме, доки житиме на твоїй і моїй землі хоч одна незломлена людина, яка не зречеться себе, тебе, мене, не спідлиться і не змертвіє, яка обожнюватиме дітей і ніколи не розірве струну єдності з усім живим. Дерево, воно ж, як і чарівна квітка папороті, розцвітає тоді, коли хоч одна жива душа за нього бореться… І вірить в нього.

Отже – твій вибір, людино!

Таку історію навіяв старому оратаю дві тисячі років тому сам Бог Радух, коли той прийшов йому вклонитись перед дорогою в далекі світи.

Другий лук і стріла.

Зуби й кінь. Їде лемко.

Вермонтський мармур – балтиморські сходи. Буде українська скульптура!

Майстерня на Португал-стріт.

Клан південного вовка.