«Те, що в мене перед очима, випадає бачити тільки раз у житті…» – думав Марко. Нічого прекраснішого, чистішого й божественнішого він не міг собі уявити. І не вірилось, що проста людина, та ще й у надскладному рукотворному апараті може стати свідком такої краси. Йому хотілось розтанути і стати частинкою мінливого космосу. Хотілося до болю. Марка торкнув дотик вічності, ніби невидима пір’їна. «Коли душа моя покине тіло, можливо, вона опиниться тут…» – майнула в голові думка.

Сонце цієї системи було вже в похилому віці. Воно дійшло тієї фази, коли кілька мільйонів літ розпікалось останнім спалахом, змінювало клімат усіх своїх планет, а тоді нарешті вибухало. І вся його система припиняла існувати. А згодом магматичне розпечене тіло Сонця перетворювалось на звичайний сірий астероїд, що його змітав космічний вітер разом з уламками зруйнованих планет…

Невеличка планета, перед якою зависла одномісна тісна капсула, звалась Сонячна Корона. Хтозна чому. Справжнє Сонце і його корона буяла на весь екран – то був останній цвіт світила перед невідворотною загибеллю. А маленька хмариста планетка, зовсім сіра, незначна і малопомітна на тлі океану лави, особливо ж у тіні голограми досконалого Аполлона, витвору химерного настрою якогось міжгалактичного митця. Так, цей Аполлон навіював на астронавта тривогу. Хто, коли (він міг би знайти інформацію в комп’ютерній базі даних, але не спішив це зробити) спроектував той вічний еллінський шедевр над магмою світила? Про що думав художник і до чиїх душ хотів донести своє послання? «Може, саме до таких от, як моя, ув’язнених у металічних, нашпигованих технікою апаратах… Ув’язнених, але ще не пропащих…» – думалось юнакові.

Уперше у кар’єрі астронавта Марко відчув колосальний наплив непояснюваного, струмінь, що вливався до нього іззовні, з того звичного вже космосу і ніс гострі химерні відчуття, денне марення, непідвладне розуму. Можливо, це через двотижневу самотність і максимальну напругу мозку чи завдяки дивній енергії від того досконалого Аполлона, котрий своєю мовчазною присутністю збурював зливу запитань: «Чи я є частинкою цього космічного спектаклю? Може – я тут чужий? Непроханий гість? Де починається вічність? Як утримати віру? Що там, на тому боці життя?»

Марко знав, що повинен сам відживити себе, знайти в собі радість щоденної праці. Раніше рятувала фотографія – коловорот подій напіввійськового життя, вловлених на екран цих маленьких сюжетиків. Їхня завершеність, їхня належність до його єства давала силу. Але то було так давно, що тепер не вдавалось припинити згадувати і шкодувати, а взяти фотоапарат у руки. Краса за склом кабіни волала – зроби це! І він нарешті зважився.

Сонячна Корона була найближчою планетою до вируючого живою лавою світила. Раптом хмаристе покривало планетки стало танути на очах. Марко перевірив прилади, тоді зв’язався з космічною станцією.

– Капітане, спостерігаю атмосферні аномалії на планеті Сонячна Корона.

– Продовжуйте роботу, – почув спокійний голос капітана. – Ми також читаємо дивні явища і схоже, це ще тільки початок. Нам потрібна детальна зйомка, ваша позиція – найкраща. Не втрачайте жодної деталі!

– Слухаю, капітане.

Ну от, завдання просте й по-військовому чітке. Чому тільки початок? Невдовзі все прояснилось… Хмари стали танути з одного боку кулі, а формувались з іншого. Їх наче здимало на один бік, і це надавало планеті нової видовженої форми. Рідко коли побачиш небесне тіло неправильної форми та ще й з атмосферою. Ту атмосферу ніби здимав невидимий космічний вітер. Марко вирішив зробити, крім рутинної зйомки, кілька творчих фотографій – таких, щоб у них передалась напруга космічного вихору. Погляд зі сторони на цілий світ… На його загибель чи народження… Справді – це загибель чи початок нового циклу? Чи є на планеті якісь колонізатори? Цього ще ніхто не знав. Вибрати своїм домом планету, найближчу до Сонця, та ще й такого, що згасне через кілька тисяч літ? У просторах нашої галактики траплялось різне. Кожен здогад буде марним, доки люди не висадяться на поверхню. Якщо висадяться…

А тим часом Корона оживала в Марка перед очима, її змінювала світло-рожева хмара, що перегукувалась з голограмою Аполлона. Білий мармур торса відбивав не тільки ніжний колір хмари, а й вогнисті хвилі світила і холодний блиск зірок.

Еллінське зображення виднілось лише з певної точки – точки абсолютної краси, тому пілот відхилився від курсу на пів-градуса. «Руки й розум знають свою справу, треба ж колись і душу відпустити…» – думалось Маркові, і хлопець настроював свій забутий фотоапарат, що працював окремо від рутинної зйомки.

Невидимий вітер зітнув уже шапку хмар із Сонячної Корони на три чверті. Ліва півкуля відкрилась ніжно-зеленим кольором, поверхня забарвилась цим пастельним цвітом. Ні морів, ні річок, ні рукотворних споруд не було видно. За даними метеоприборів атмосфера танула. Марко впіймав ракурс і встиг натиснути на кнопку свого фотоапарата в ту мить, коли хмара атмосфери повільно відірвалась від планети. Раптом її обперезало ще прекрасніше сяйво, чарівніше, ніж живі язики полум’я світила: спалахнуло тепло-жовтим і мінливим, оповило колом. «Наче руки матері обняли дитину… – подумалось Маркові. – От звідки назва Сонячна Корона!» Дивовижної візерунчастої форми корона спалахнула над маленькою планетою й узяла її у свої теплі обійми, наче рятуючи від холоду Всесвіту… Прибори показали, що атмосфера на планеті збереглась. Корона стала швидко танути, а планета жила й далі, хоч і безхмарна, але ніжно-пастельна, ніби щойно викупана. Пілот полегшено зітхнув і зв’язався з кораблем.

Два дні по тому наукова група висадилась на поверхню світло-зеленої тендітної планети. Людей було семеро. Марко входив у групу, бо його власна фотографія миттєвого спалаху корони виявилась унікальною. Ота мить, коли він встиг натиснути кнопку, вихопила із часу і Всесвіту зображення дивовижне, коли планету в останньому блискучому спалаху оповила щезаюча атмосфера. Гігантська куля Сонця, обрамлена палаючим сяйвом, а під ним – тепла, мінлива корона маленької пастельної планетки. І над усім цим спектаклем – голограма непідвладного часові грецького бога краси і світла Аполлона… Марко радів, що знову повернувся до свого покликання – творчої фотографії.

Уже стало відомо, що на планеті є невеличка колонія. Колись переселенці з Землі впродовж століть розвивались своїм власним шляхом: усамітнені, самозаглиблені фаталісти, шукачі із непояснюваним вогником генія в душах, вони володіли надскладними приладами. Мали свій космічний корабель, але все те приховувалось у шахтах планети. На поверхні вони жили просто і примітивно. Кілька будівель посеред степу-пустелі, табун коней, невеликі пірамідальні храми, де у медитаціях чи в мандрах душі проходили дні й роки цих служителів культу абсолютної краси. На щастя, аборигени дозволили землянам користатись своїми багатющими архівами, і робота закипіла.

Група вивчала й досліджувала планету, а психологічна частина проекту дісталась Марковій сестрі Аріадні, то була її професія. Жінка розкошувала. Їй перепала робота-мрія. Колоністи, віддані повністю своєму ірраціональному началу, вибравши зовсім інший шлях еволюції, ніж земляни, то входили у свої транси-мандри на цілі дні, то поривались за технічним надскладним винаходом. Вони складали окрему віть на дереві людської культури.

Природа тішила ранньовесінніми кольорами – всюди буяв килим чарівного різнотрав’я. Плечі піщаних дюн вкривав цвіт – краса протиріч. Табір розкинувся між двома мальовничими пагорбами: три намети, всюдихід, пересувна лабораторія. Сонце панувало на півобрію, але, на диво, не палило, а лагідно лоскотало очі м’яким світлом. Тільки один недовгий місяць можна спостерігати тут світило без хмар. Згодом атмосфера починала впродовж року відновлюватись, кипіти, захмарювати планету. Щороку на початку літа ті хмари знов згорали блискавичним спалахом, короною обперезавши планету. Дощі тут падали рідко, воду видобували з надр і зберігали у підземних неосяжних резервуарах.