Майкл узявся уважно розглядати моє портфоліо, досить розумно його коментуючи. Цим він мене й переконав!

Ніхто й ніколи ні в Америці, ні в Україні чи в світі – не задоволений своїм начальством. Зрозуміло чому. І я в перший рік попався на той гачок… Доводилось працювати вечорами, часу на власну творчу роботу зовсім не вистачало. Майкл із Джулом повторювали по п’ять разів на день: «Як нам буде добре, то й тебе не образимо».

З часом вітрина і кімната замовлень «Скляного Палацу» вилюдніли й заграли зразками нових робіт на склі. Настрій босів також покращився, а разом з тим і моя зарплатня. Та головне – я почав усвідомлювати, що більше від босів я ніколи не зароблю!

Мене цікавило все: як вести бізнес, які для цього потрібні папери, який капітал. Одного разу запитав:

– Майкле, а скільки потрібно грошей, щоб почати власний бізнес?

Він насторожився, але відповів:

– Не так складно почати, як втриматися. Особливо важливий завжди перший рік. Доводиться працювати по чотирнадцять годин, ти ж знаєш… Самі часто без зарплатні…

При всій відкритості він одразу ж заспівав знайому пісню:

– Повір, тобі не треба думати про власний бізнес. Допоможи нам стати на ноги, і ми тебе не образимо. Будеш як сир в маслі, Великим Художником у столиці світу – Нью-Йорку… Мєчта!

Майкл знав, куди бити… Але і я зрозумів, що рано чи пізно стану сам собі босом, а також – що Майкл за мене тримається. Щодня він щедро пригощав пончиками із сусідньої пекарні й моєю улюбленою китайською їжею. Не міг тільки збагнути, чому він за мене тримається – в Нью-Йорку ж тисячі художників і половина з них – безробітні…

Тільки маючи вже власну справу, я збагнув: одна з найбільших проблем у бізнесі всіх часів і народів – кваліфіковані робітники. Без таких власникам самим доводиться працювати вдвічі більше, а це не входило в їхні плани. У свої двадцять три роки я був кваліфікованим робітником для Майкла й Джула.

За традиційним ланчем з китайською їжею боси завжди говорили про бізнес, як краще його облаштувати, а я їв і мотав собі на вус. Вони часто сварились, але коли доходило до найважливішого – життєздатності справи, – завжди могли порозумітись. Одного разу я став свідком такої суперечки. Джул лютував:

– Хіба це в нас бізнес? Справжній бізнес не повинен вимагати моєї присутності!

Далі партнери перейшли на «хівру», свою третю мову спілкування. Я здогадався по інтонації, що незрозуміла мова багата фразеологічно… Джул продовжував:

– Якщо я працюю тут зранку до ночі – це вже не бізнес, а моя робота. Я тоді найманець у самого себе!

Майкл відпирався, як міг:

– Коли не хочеш працювати – навіщо заварював зі мною цю кашу? Грав би собі в біржу чи сидів на старій роботі. Або винайди електричну лампочку врешті-решт, як Едісон, і збирай все життя процент з кожної!

Часто розмови партнерів у ті часи були мені так само зрозумілі, як їжакові знаки дорожнього руху. Та суть розмови не викликала сумніву. Джул підсумував:

– Тому і вляпався в бізнес з тобою, бо не було достатнього капіталу… Мав би досить бабла для початку – не сидів би тут дні і ночі!

Того вечора боси ще довго сиділи за китайською їжею навколо столу й вирішували питання виживання бізнесу… Підсумували:

– Гроші повинні працювати на тебе, а не навпаки!

На другий день я був у майстерні на дев’яту ранку, як звичайно. Майкл вже різав шматок скла – замовлення якоїсь ранньої пташки.

– Бачиш, ти тільки приплентався, а я вже на роботі з сьомої і встиг заробити кілька центів! Сідай снідати.

На їжу боси ніколи не скупились, як би не було сутужно. Ми завжди зранку снідали на роботі, і це по-справжньому допомагало налаштувати нормальну робочу атмосферу. В результаті вигравав бізнес. Бо працював уже ніби по дружбі і викладався трохи більше, ніж робив би це на голодний шлунок.

Я спитав Майкла про вчорашню розмову і взагалі, як він уявляє собі бізнес. Що воно за диво?

– Розумієш, найголовніше в бізнесі, щоб гроші працювали на тебе, а не ти на них. Багаті стають ще багатшими навіть не поворухнувши пальцем…

– ??? – оформилось моє німе запитання.

– Бачиш – усе залежить від ідеї. З неї починається прибуток! Якщо ідея правильна і розрахунок вірний, усе стане на свої місця.

Кип’ятильник закип’ятив воду. Ми заварили чай і влаштувались за столом, струсивши з нього залишки битого скла. Майкл розговорився:

– Дивись, п’ять років тому ми з другом мали такий же бізнес. Тоді ми добряче пересварилися, і я вийшов зі своєю часткою у тридцять штук. Спитай мене, де ті гроші зараз – просадив, проїв, прогуляв. Бач, заробити можна – відкласти важко. Мені одразу ж треба було почати нову справу, або хоча б вкласти гроші в цінні папери. А я – купив собі дорогий годинник, дружині – камінчиків, класну машину в кредит… Уже за кілька місяців на рахунку гуляв вітер, і дружба загула… Моя найбільша помилка, через яку я тепер і морочусь тут з тобою, – треба було купувати не пасиви, а активи!

– Майкле, а що воно таке?

– Усе дуже просто. Пасиви: машина, годинник, одяг, майно, собівартість яких з кожним днем тане. Активи: нерухомість, цінні папери, золото – їх вартість щодня зростає. Якби я купував щось таке, що давало б мені прибутки, було б усе ОК. А я ще й набрав алігаторів-кредитів, вони мене і з’їли… Їх же годувати треба, як от тебе, наприклад…

Майкл подивився на годинник.

– Ну, нема чого тут розсиджуватись. Твій час – мій актив.

Я навчився гравірувати піском на склі цілі картини й рельєфи, і справи «Скляного Палацу» пішли вгору. За мистецтво в Нью-Йорку можна взяти вдесятеро більше, ніж за звичайний шматок скла, вірили мої боси. Щодня я чув від них: «Ну що, є нові ідеї? Думай, Художнику, думай!» І я думав – ніхто й ніщо мене не стримувало. За кілька місяців вітрина сяяла на весь Бруклін зразками художнього скла. Були тут різні техніки: різьблення, скульптури зі шматків скла, вітражі й позолота. Люди починали це все замовляти, потік готівки став збільшуватись. Джул повторював:

– Якщо в бізнес не тече потік готівки, це все одно, що в артерії не тече кров.

Сам Джул розробив своєрідну систему, як втримати готівку всередині бізнесу: – Діставай гроші з гаманця в останню чергу… Не розлучайся з ними до останнього!

Це дає тобі можливість придумати інші комбінації, бажано без витрати власних фінансів.

Мені відкривались нові бруклінські премудрості:

– Коли тобі треба зібрати інформацію, розпитати, розвідати, – роби це перед тим, як заплатити. Виклав гроші – інтерес до тебе миттєво зник. Мій закон – плати собі першим.

– Слухай, Джуле, я не розумію. Якщо не платити нікому або затягувати з оплатою, то справа може просто зупинитись? Або залізеш по вуха в борги…

– Ти сприймаєш фінансовий світ в чорно-білих відтінках. А насправді їх не існує взагалі. Є лише відтінки сірого… Ось тобі приклад. Ми купуємо щомісяця скло з Канади. Його нам продають у кредит, який треба сплатити за тридцять днів. За цей час ми засклили яхту містерові Вічоні, але він може заплатити тільки через два тижні. Якби я не погодився, він би пішов до конкурента… Що я роблю: відтягую оплату Канаді якнайдовше, використовую їхнє ж скло на виконання замовлення, отримую гроші від Вічоні – тоді виплачую Канаді. Тобто, використовую чужі гроші на оплату свого рахунку – різницю кладу в кишеню.

– Виходить, треба використовувати гроші інших людей, свої тримати при собі й розраховувати на власну голову, тобто на свій інтелектуальний капітал?

Я починав розуміти: саме за таким принципом працюють усі банки.

– Заглиблюватись у свої збереження – дурна й небезпечна звичка, – підсумував Джул. – Коли заборгував, найперше використай своє творче мислення. Повір мені, завжди щось вигадаєш. А взагалі, я не люблю боргів. І не влажу у великі. Абсолютна правда – розплачуватись прийде час. Але треба розуміти, коли.