– Оце так, та не бреши, – відповів водій і заметушився біля дверей.

Двері грюкнули, пустивши світло у вологу напівтемряву. Ромка з металевою ноткою в голосі скомандував:

– Ідіть сюди, притисніть мішок йому до грудей і міцно тримайте, щоб кров не витікала. Я візьму голку і буду зашивати.

Дядь Вовині безбарвні очі наповнились соромом і тихим смутком, хоч він і заперечив:

– Куди тобі, шмаркачу, зашити таку дірку. Кінь же не стоятиме смирно, доки ти його колупатимеш.

– Буде, – відрізав хлопець.

Очі Ромки вп’ялись в очі Чорного. Кінь страждально закліпав. Ромка вшилив грубу нейлонову нитку в шевську голку. Як на зло, у скрині не виявилось шприца, щоб вколоти антибіотик чи знеболювальне. Довелось шити по-живому.

– Дядь Вова, закрийте йому очі рукою і підніміть вище голову.

– Ти бач, шмаркач-командир, – буркотів безпорадний водій Чорному. – Ну-ну. Терпи, дурна шкапо.

Як у напівсні ввіткнув Ромка голку в живе тіло коня. Чорний здригнувся, гримаса болю і страху перекосила Ромкове обличчя. Його пальці вгрузали в тепле місиво м’язів, але крізь запаморочення голка все ж чіпляла і стягувала береги рани, хоч Чорний хрипів і метляв головою від болю. Ромка ковтав біль і свою безпорадність, доки червоний півметровий кінець нитки не обвис між передніми ногами зболеного коня. Рана зашита, кров не юшить рікою, а лише краплиною стікає з кінця нитки. Ромка опустився на коліна і закрив обличчя руками. Шофер припнув коня і повернувся до хлопця:

– Будуть з тебе люди, будуть…

Дядь Вова хотів узяти голку із закривавлених пальців хлопця, але Ромкові пальці так міцно стиснули голку, аж здавалось, не розімкнуться ніколи. Водій боляче смикнув його за чуба і забрав голку. Хлопчина щасливо посміхнувся, Вова теж вишкірив зуби, і навіть Чорний злегка хитнув головою, ніби подякував за врятоване життя.

Уночі ж біля вогнища, коли розвантажили коней, показали Чорного лікарю і вкололи йому антибіотики, коли в казанку булькотів звичайний суп-харчо, а коні так затишно хрумали пахучим сіном (позиченим у збірної Грузії), дядь Вова дав ковтнути своєму відчайдушному супутнику кислого вина з плетеного бутля, що виміняв його на сало в молдаван.

– А що, Ромко, нащо вони тобі здались, ці коні? Хіба це життя? Це ж рабство, ще й у нашій совдепії… – Вова, виявляється, був підпільним дисидентом. А Ромка, переживши, мабуть, найбільший стрес свого чотирнадцятилітнього життя, гордий і чутливий, безмірно радий за життя свого коня, розговорився:

– То, дядь Вова, не поясниш… Як казав мій перший тренер – «хватіт прітворятца»… Коні – то вроджене чи, може, гени… Хтось пояснить це колись. А мені найдорожча ота щоденна хвилина, коли виводжу свого засідланого Чорного на вулицю, поправляю амуніцію, здимаю з крупа останні порошинки (він весь аж сяє сталевим блиском м’язів і не тільки від того, що добре вичищений!) – і одним махом опиняюсь у сідлі, вкарбовуюсь у нього, наче там і народився. Кінь подається вперед, цокають підкови, дзеленькає трензель і м’якенький шкіряний повід лягає в долоню, як кермо казкового вітрильника… Ці перші десять секунд у сідлі неповторні! Вони переносять людину в інший вимір… Життя ж у сідлі – це життя в іншому вимірі, розумієте? Варто б покликати екстрасенса, він би зафіксував момент переходу в інший вимір… Ви мене розумієте?

– А як понесе? Як почне тебе тягти по асфальту, заплутаного в стременах? У мене таке бувало… – Вова ще не коловся на сантименти.

– Буває й так, але не з моїм Чорним. То паніка, дядь Вово, і воно не варте уваги. Я про інше. У мене – кінь робить перший крок, витягує, наче граючись, шию, приймає вершника на спину, кусне трензель з мундштуком, а тоді робить свої перші вільні велетенські кроки. Ці кроки повні енергії нового дня, сили найвеличнішої тварини, ці кроки стають першими кроками нового великого механізму. О, кінь також радіє такому моментові, будь певен…

Або от кінь іде розлогою риссю – є мить, коли можна відчути, як усі чотири ноги не торкають землі! Тобто – летить! А ще є галоп… Вільний галоп по полю ранньою весною – це точно відчуття не з цього світу. Згусток енергії потужно вистрілює уперед і опускається на свіжозорану землю, яка парує в перших теплих променях… Я тоді перестаю відчувати своє тіло – руки, ноги… Часом мчиш зі швидкістю сну, особливо на високих, довгоногих конях, коли кінь пашить здоров’ям, чистокровний, його шерсть блищить, як нова монета… Ікар же теж шукав свого вільного польоту! І говорити з ними можна – вони уважні слухачі.

– Буває вільний політ через оковиту… – сумно заперечив Вова, навчений досвідом і свідомий убогістю свого порівняння.

– А стрибок? Особливо в лісі… Коли кінь підходить до стрибка, він найперше нашорошує вуха вперед, ви знали? – Ромка захопився своєю розповіддю. – Тоді ти відчуваєш зміну ритму галопу, кінь збирається і скорочує ходу. Ти хапаєшся за гриву і вона врізається тобі в пальці… За три кроки до перешкоди віддаєш повід і гарно тренований конкурний кінь (такий, як мій Чорний) математично і з неймовірною насолодою розраховує свій підхід. Тоді поштовх – і ти можеш тільки довіритись йому, злитись з ним, з його силою, його кров’ю, вп’ястись колінами в сідло і затамувати подих. І вже ніяка сила не спинить коня, який любить стрибати – один ривок, другий, кінь потужно відштовхується і летить по діагоналі вгору, так що тільки встигає закарбуватись в оці вершини перешкоди, і блисне підкова на підібраних сильних ногах… Кінь відштовхується від землі і ти вистрілюєш разом із ним у вічність!.. Тоді він витягує передні ноги для приземлення, ти й сам вирівнюєшся і відчуваєш шалену радість – бути в сідлі… Розумієте ви це?! Тоді ж залишається видихнути і поплескати коня по змокрілій шиї…

– Гарно плетеш… – Дядь Вова вже зовсім розкис. Зелений змій не рятував. І не було в розповіді хлопчини нічого сентиментального. Водій зрозумів, що Ромка рано подорослішав, можливо, навіть за час їхньої подорожі. Подорослішав не в розумінні став черствішим і цинічнішим, а навпаки, визначився у своїх найсправжніших бажаннях. Став більше собою, став більше тим чоловіком, яким виросте згодом… Справжнім, надійним. І Вова нишком витер сльозу, і стало йому шкода себе до болю.

Кольоровим густим мотлохом тягнулись низькі хмари над вечірнім містом. І люди ходили стомлені, виснажені днем, спраглі ночі, тепла й гарячої вечері. Звідусіль злітались різнопері до розлогого дуба, з далеких світів збирались птахи на Велику Раду. В хмарах дощу і втоми дерево розросталося до розміру міфічного велетня, що в його тілі вміщався весь знаний всесвіт.

Першим прилетів біло-чорний дятел й вмостився у велетня на бороді. Звідси він міг бачити метушню всіх малих птахів і не бути поглинутим нею. Дятел не любив метушні. Він був самозаглиблений трудар. Срібний віночок на його червоній потилиці вирізняв його з-поміж інших. Дятел ритмічно постукував і споглядав. Думалось йому: «Люди дуже подібні на нас, птахів. Є орли, є горобці. Є дятли».

Дятел прокидався вдосвіта й летів у свій вранішній круїз. Йому випадало втричі більше роботи, ніж іншим птахам. Дерева спрагло простягали йому назустріч свої стомлені суглоби-гілля. Він радо вистукував комах з-під їхньої шорсткої кори. Так само і письменник вилущував слова з-під кори-клавіш своєї друкарської машинки. Він знав, що люди, через його слова, відкриють хоч на трішки свої серця. Дятел і письменник іноді переглядались через шибку – вранці, вдень, у сутінках. Глянуть одне на одного – і знов пірнають у потік щоденного невпинного вистукування. У їхніх життях було щось спільне: три чверті праці й одна – переконання у своєму призначенні. І вони обидва раділи такому життю, бо дев’яносто довгих хвилин щоденної роботи завжди винагороджувались п’ятьма ще довшими, ще гарнішими. Щось було майже чарівне в тому, щоб бути саме таким птахом і бути незмінно обдарованим вдячністю тих, кому допомогли або чию душу торкнули.

На Пташину Раду прилетіли сизі голуби. Вони заполонили своїм туркотінням усе середнє гілля дерева-велетня. Нарешті повсідались, здебільшого парами, і затихли. Голуби принесли з собою відчуття хатнього затишку, притишеного темпу життя, невеликого розуму і простої природної доброти. І гніздились ці птахи завжди біля людей теплих, сімейних, коло родинних вогнищ, квадратиків квартир. Тулячись своїми округлими крильцями одне до одного, сизі монотонно стиха торохкотіли: «Ми птахи добрі, невисокого польоту, любимо розміреність коротеньких міських днів, любимо стареньких бабусь, які нас підгодовують крихтами у сквериках… Гроза нашого спокою – дворові коти, головне нам вчасно дременути від цього лютого смітникового звіра». Голуби, як і люди-гвинтики, сумирно тягнули свою лямку, щодня ходили на ту ж саму роботу, щовечора повертались до своїх квартир, повних дрібних дітей, і рано влягались спати. І спали без снів… Для людей-гвинтиків найбільшим жахом завжди було втратити свою зручну роботу, свою бюрократичну клітинку в механізмі великих підприємств. Бо ця клітинка – єдина серцевина їхнього тіла. Єдине серце – їхня робота і соціальний статус. У всіх гвинтиків завжди було добре забезпечене, затишне гніздо, домашнє тихе вогнище, тепла вечеря в кінці дня. Гвинтики і голуби – єдині найдобріші і найщасливіші серед людей, та й серед птахів.