На цьому слові задзвонив телефон. Джул зібрався й поїхав на полювання за потенційним клієнтом.

За дві години Джул повернувся в чудовому настрої. Майкл уже був у майстерні й допомагав мені в художній роботі порадами, від яких вже нудило.

– Які новини? – спитав Майкл.

– Узяв замовлення!

Іноді мені здавалось, що перспектива на кругленьку суму для моїх босів була бажаніша, ніж секс, без якого не обійдеться жодна розмова в чоловічій компанії…

Джул остудив партнера:

– Не спіши радіти… Я не знаю, як його виконати…

Майкл спохмурнів:

– Так навіщо ти його брав, коли не знаєш, як зробити?

– Гроші занадто добрі…

Мені було однаково, скільки заробить бізнес, адже зарплатня залишалась незмінною за будь-якого сценарію, але заінтригувало, як Джул збирався виплутуватись. Його філософія була проста:

– Гроші треба брати, коли йдуть до рук, готовий до цього чи ні. В Америці виконати можна все! Як і скрізь у світі…

Таємниче замовлення полягало ось у чому. Один із численних друзів моїх босів мав свата – директора школи в сусідньому штаті Нью-Джерсі. Для школи штат виділив гроші на спорудження скульптури перед входом. То мала бути чи казкова Аліса з Країни чудес, чи то Дороті з країни Оз, виконані з нержавіючої сталі з дотриманням усіх вимог техніки безпеки. Ні про зварку, ні про сталь Майкл і Джул поняття не мали…

Сума за роботу своєю круглістю перекривала всі сумніви. У разі невиконання контракту можна було чекати серйозних неприємностей, аж до закриття бізнесу владою штату. Джул тремтів і не приховував цього.

Я мав чудову скульптурну освіту і від роботи ще досі не відмовлявся. Принаймні творча частина покривалася. Залишалось ще з півсотні інших проблем для вирішення… Не вдаючись у подробиці безсонних ночей наступного місяця, скажу одне: у березні скульптура Аліси стояла перед входом у нью-джерсійську школу, й усі були задоволені. Мені виплатили премію, а Джул, урочисто вручаючи чек, поплескав по плечу й самовдоволено мовив:

– Ніколи не будь посередністю! А замовлення треба брати завжди…

Минуло кілька місяців. Робота в майстерні уже не дуже вимотувала. Мені подобалось, що займався художніми речами. На жаль, усі мої витвори належали «Скляному Палацу», і це депресувало. З особистого досвіду скажу – основною причиною незадоволення людей своїми посадами мені здається є брак свободи. Вісім годин життя щоденно мусиш віддати за гроші. Від такого марафону втрачається здатність мислити взагалі…

Я запитував себе: чому? Зрозумів – в основі лежить страх – причина номер один. Усі хочуть влаштуватись і мають природний страх за майбутнє. З’являється сім’я – страх за її долю. Тоді ми починаємо вчити своїх дітей того, що знаємо, нав’язувати їм свої погляди і висновки. Чому? Бо боїмось за їхнє майбутнє. Насправді ж готуємо власним дітям пастку, точнісінько таку, у якій самі просиділи все життя. Страх засліплює, і ми не бачимо справжньої реальності.

Засліплює також лінь – причина номер два. Навіть ті, хто має зайнятий вигляд, насправді часто-густо просто бігають від проблем. Лінь не дає поглянути правді у вічі. Якщо проблему ігнорувати, вона лише росте і поступово з’їдає людину зсередини…

Від Майкла з Джулом я навчився розбирати будь-які проблеми і ситуації, аж доки не знаходили вихід, прийнятний для обох. Від порозуміння залежали їхні прибутки, і партнери готові були бути один одному психотерапевтами в будь-який час дня й ночі. Аби не пересваритись… Аби через непорозуміння не поставити під загрозу бізнес…

Одного ранку Майкл уперше запізнився і не відкрив, як звичайно, двері майстерні о восьмій. Коли прийшов Джул, ми поснідали вдвох і почали роботу. Через годину з’явився Майкл, сяючи від щастя!

– У мене буде дитина! Я скоро стану батьком!

Ми від душі привітали Майкла. Він радісно вів далі:

– Я тепер працюватиму втричі більше! Не хочу, щоб моя дитина поневірялась, як я. Моя дитина успадкує від татуся великий бізнес і буде багатою і щасливою!

Заварили чай. Я зганяв до пекарні на сусідню вулицю. Там булочник Адель із Сирії випікав смачнющі бублики та солодощі. Коли я повернувся, мої боси вже сварились. Цього разу суперечка зайшла про дітей. Джул мав шестирічного хлопчика і голосно доводив Майклові:

– Ніколи не давай дітям гроші! Це стримує їхній розвиток як сильних і незалежних особистостей. Ти лише повісиш дітей собі на шию і зробиш їх нещасними!

Той захищався:

– Я просто не хочу, аби мої діти страждали так, як я. Пройшовши дві еміграції, я витратив половину життя на те, щоб просто вижити. Не міг навіть оплатити собі нормальної освіти.

Я розкладав славнозвісні нью-йоркські бегелси з сиром. Боси від вигляду їжі трохи приспокоїлися. Під час вимушеної паузи в майстерні чувся брязкіт чашок, знадвору долинав гуркіт сміттєвоза, вигуки чорношкірих сміттярів, які щотижня по вівторках і п’ятницях вивозили з Брукліна гори сміття. Після другого сніданку Джул подобрішав і перервав мовчанку:

– Я лише хотів сказати, що замість давати дітям гроші, краще навчити їх гроші робити. Я не маю на увазі зарплатню за допомогу по дому чи щось таке. На зарплатню працюють робітники. Так ти виховуватимеш у дітей мислення робітників, а не підприємців. Трутнів з атрофованими мізками…

Майкл тихо жував свій знаменитий на весь світ нью-йорк-ський бегел-бублик. Видно було, він погоджується. З іншого боку, було очевидно – важко йому буде відмовляти собі й людям, яких він любить, заради правильного виховання…

Спершу мене дуже дивувало, чому б моїм босам не придбати презентабельний транспорт, замість старого дірявого фургона чи не відремонтувати приміщення для роботи. Майкл з Джулом мали протилежну думку. Усе, що витягувало з них гроші і не давало прибутку, належало до поганих витрат…

У майстерні на голову не ляпало, не було грибка, світла вистачало. Робоче приміщення відгороджене від виставкового перегородкою. Старий «додж рам» бігав і возив усе, в ньому не було нічого зайвого й дорогого. Тільки коли доводилось їхати брати замовлення, Майкл завжди одягав свій ролекс, який залишився у нього з «минулого життя». Тоді він сідав у «лінкольн», не новий, але хорошої дорогої марки і вирушав до замовника. Любив повторювати:

– Люди не досягають фінансових успіхів, бо не вміють продати. А найголовніше – вони бояться, що хтось просто скаже «ні»…

Якось Майкл вирішив обійти в неділю всі ресторани в окрузі й залишити там візитки «Скляного Палацу». Особисто для мене тоді ідея ходіння від дверей до дверей була дикою і принизливою. Не важко здогадатись, що саме так зробив Майкл. Ранок наступної неділі він присвятив круїзу по всіх ресторанах, магазинах, перукарнях і кафе з каталогом наших робіт. Коли він бачив побиту вітрину, то неодмінно заходив і лишав візитку з гарантією найкращої ціни.

Результат вікенд-рейду мене просто приголомшив, бо в глибині душі я посміювався над наївністю боса. Майстерня на кілька тижнів була завалена роботою.

– Я ніколи не йду туди, де я непотрібний, – самовдоволено пояснював Майкл. – Та коли бачу хоч найменший шанс заробити, нехай навіть і не дуже багато, – я вже там! Як кажуть в Америці: доки не спитаєш, не знатимеш!

– Слухай, Майкле, ти, звичайно, мен. Супермен, – підхвалював Джул. – Як тобі вдається тримати людей на повідку?

– Треба розбиратись у людях, телепні! – відповідав, сміючись, герой-продавець. – Знаєте, яка у мене найвища мета? Розвинути бізнес так, щоб вдалось створити цілу мережу, через яку відбувається продаж. Як МакДоналдс. А самому сидіти в кріслі, витягнувши ноги і заклавши руки за голову…

– Тепер ми порозумілись! – вигукнув Джул. – Оце те, що і я називаю бізнесом. Ти маєш досить часу, щоб займатись чим завгодно, а бізнес крутиться, не вимагаючи твоєї присутності, тільки контролюй і знімай касу… Тепер я згадав, чому ми разом з тобою відкрили справу!