Я часто люблю показувати свої твори людям, далеким від мистецтва. Їхня думка важить для мене найбільше. Вони не заглиблюються в техніку виконання, анатомію чи пропорції. Їм або подобається, або ні, образ схожий чи не схожий, твір або заряджає позитивом, або ні. Ось що мене цікавить. Такі люди бачать душею, а не розумом. Звісно, не можна забувати і про власний обов’язок – твір мусить бути професійно виконаний, технічно завершений. Це питання особистої професійної чесності й гордості. Тут себе ніяк не обдуриш. Мистецькі твори мають бути виконані досконало, щоб пройти випробування часом!

Розумію, чому митці так часто звертались до міфологічних тем. Тому що в буденності сюжетів небагато, швидко вони вичерпуються або занадто одноманітні. А міфи й легенди – справжній океан ідей, глибокий, пересіяний і перевірений віками, тисячами умів і сердець. І коли знайшов тему в сьогоденні, втілив її у творі, тоді відбувається магія прямо на очах: твій сюжет сам стає легендою, міфом…

Художнику потрібно шукати щось своє. Мислити поза системою. Всі великі відкриття в мистецтві й науці зроблені людьми, які мислили неординарно, не так, як інші. Треба бути впевненим у собі, вірити у власне покликання і в успіх. Слухатися душі й серця, віддати їх мистецтву, і воно поверне енергію сторицею!

Коли ж зробив відкриття, знайшов своє – нікому не показуй його сирим, недовершеним. Відшліфуй, відпочинь. Тоді знову подивись свіжим оком. А далі – найважливіше: перед тим, як будь-кому похвалитися, поділитися або просто показати, треба розрекламувати свій винахід на весь світ! Нехай усі знають, що ти – автор, винахідник і творець ідеї. Перетвори винахід на легенду! Це й буде найкращим патентом.

Преса – вона і є патентною установою для художника. Якщо таке зараз не під силу – поклади винахід у шухляду до кращих часів, доки окріпнеш. Це значить, що є багато недоліків, які треба доліпити. Художник, який не здатен крикнути на весь світ так, щоб його почули – незавершений художник! Тут доцільніше буде закопати свій винахід у землю в глиняному глечику або замурувати його в стіну будинку для майбутніх археологів. Але, будь ласка, не забудь написати своє і’мя фарбою, що не вицвіте з часом… Тоді залишається шанс на визнання.

Найкраще – вчитись сприймати життя таким, яким воно є у дітей чи тварин. Тоді будеш щасливим. Якщо передаси це у своїх творах – будеш художником. А коли матимеш змогу сам собі спонсорувати таке життя – то будеш щасливим художником. Мистецтво і пасивний прибуток (прибуток без або з мінімальною витратою власного часу) – нерозривні поняття. Як Христос та Іуда. Без одного не може бути іншого. Свобода творчості пропорційно пов’язана з фінансами. Лише стережись продати душу. Не забувай, що квітка твоєї творчості виростає з перегною. Не забувай час від часу піддобрювати свою підсвідомість реальністю життя, бо не виростуть і не зміцніють паростки.

Забезпеч собі фінансову основу для життя, для того, щоб бути вільним від смаків «грошових мішків». Твори те, що вважаєш за потрібне і що відчуваєш. Тоді будеш щасливий. А «мішки» нехай підтягуються до твого рівня…

Слухай, синку, зовсім недавно настав момент, якого я так довго чекав. Сталося це десь за сто днів до твого народження. Я дозволив собі сісти з олівцем за аркуш паперу, не думаючи про те, чим сплачу завтра рахунок за електрику. Не думаючи, чим сплачуватиму рахунки і через місяць, і через рік, бо знав: свої фінансові тили я забезпечив. Сів і справді розслабився – твори, що душі заманеться! Не пригадую, як довго сидів, мабуть, не дуже, хоч година вже була пізня. Тоді в голову стрелив образ. В уяві, а згодом на чистому папері вималювались контури. Не було деталей, одне відчуття. Почав переслідувати образ той олівцем, малюючи десятки ліній.

Тоді й виник серед безкінечності штрихів образ воїна з луком. Не гаючись, витер зайві лінії, і переді мною постав малюнок – особисте нове відкриття, яке віддзеркалювало мій сьогоднішній настрій. Той лучник підштовхнув створити цілу галерею образів. Відчув у собі непоборне бажання працювати, не зупинятись, і тієї ночі я вже не спав. В альбомі з’явились ще два малюнки. Відіспавшись трохи вдень, відбувши необхідні клопоти по господарству і заплановані зустрічі, ледь діждався ночі, щоб поринути в чисту творчість. У такому режимі й проходять ці сто днів. У ніч перед твоїм, сину, народженням, я завершив сотий малюнок. За сто днів випрацювався, вималювався і відшліфувався цей новий і незвичний для мене стиль. Своїми імміграційними малюнками я гордий.

Нарешті вдалося реалізувати те відчуття, що переслідувало мене ще з дитинства. Той надрив скульптурних композицій Мікеланджело. Напруження на межі життя і смерті скіфського стилю. В малюнках (а пізніше в живопису й скульптурі) я передав, як рвуться сухожилля і зв’язки, як напинаються м’язи наперекір усім відомим законам анатомії. Надлюдські, надприродні викручування і вигини персонажів доведені до максимальних можливостей. Коли далі вже неможливо згинатись – це межа. Її я вхопив. Тоді виникає відчуття, що рух зараз почнеться у зворотному напрямку. Наче стисла пружина, у якій на мить завмерла енергія, що ось-ось вибухне. Ніби вигнутий лук мого першого лучника випускає енергію – свою стрілу…

Переплетеність образів останніх ста днів мені нагадує давньоруську в’язь, кельтське, нордичне плетиво. У такому плетиві нема ні початку, ні кінця. Як і у Всесвіті – все єдине і взаємопов’язане. Зупинки не існує – Життя завжди межує зі Смертю, одне – невід’ємна частина іншого, як день і ніч. Рух ще підкреслюється й там, де в однієї людини три або чотири руки чи ноги. Мені здавалось, що зображую не мить, а відтинок у часі. Це можна побачити на фотографіях швидкого руху. Назви я вибирав на контрасті – з трохи шокуючою, але освіжаючою парадоксальністю: Політ Валькірії над Чесапіком, Козак у бейсболці чи щось таке… Так я висмикуюсь із повсякдення і шаблону.

Часто я зображував руку з двома вигинами в двох ліктях. Або викручував ногу у протилежний бік. Потім ловив себе на думці: що це я витворяю? Але коли малюнок завершено і сам вірю зображеному, питання зникає. Мої образи ніби у Вирії, у повітрі. Вони не виростають із землі, як гори, а вільно почуваються у просторі. Аркуш паперу завжди прагну заповнити. Він через силу утримує в собі образ. Так само й тон. Я розтягую його до найчорнішого, коли далі вже нікуди. Це також входить у задум. Межа, максимальність, остання мить перед вибухом. Дух первісності й свободи бути тим і таким, яким хочеш бути.

Іноді мені самому власні образи здаються диваками з музею анатомічних аномалій. Аж одного разу навіть закралась думка виправитись… Але в такому напруженні справді є щось прекрасне – щире й веселе! Мій земляк по Балтиморщині Едгар По писав: «Нема довершеної краси без унікальності пропорції». А улюблений Генрі Мур мовив так: «Краса у греко-римському розумінні не є метою моїх скульптур».

Мій власний сьогоднішній підхід викривлює дійсність? Так! Відчуваєш, як противиться мозок? Добре! Тоді й спитай себе – чому… І сам собі дай відповідь. Ікара теж переконували, що літати – неможливо.

Якщо малюнки не залишили глядача байдужим – моя особиста мета досягнута. Якщо глядач відчув енергію, наповнення, можливо радість чи електричний струм – я себе з честю можу назвати художником. Якщо глядач запам’ятав мій твір і не може викинути його з голови, і щось ніби доповнилось у його житті – вважаю свою місію виконаною. Я залишив штрих в історії мистецтва! Так що, синку, бажаю тобі цікавого життя і Життя з Мистецтвом!

Наталка з церкви, та, що з двома дітьми, розповіла історію.

– Як я приїхала у Штати, то одразу потрапила до Вашингтона. А там, знаєте, багато зелені, дерева доглянуті, газони смарагдові, правда, стрижуть їх щосуботи – такий гуркіт стоїть на вихідні від тих газонокосилок, як на стройці…

Так от, там заможні люди живуть, дбають про енвайрмент, тобто довкілля. Тому там повно пташок, білочок. Ми їх підгодовували з дітьми. Звикли до них…